Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Листки із текстом виступу Гербурта розійшлися по всій Польщі.
«Хто убив французького короля? Єзуїти. Хто спричинився до ребелії на Уграх, хто є причиною розрухи в Англії? Хто спровадив ложного Дмитрія на Москву й наразив нас усіх на смертельну небезпеку? Єзуїти! Струп, гнойовище, гнізда свої в королівському дворі завели і від голови вітчизну розкладають. Погляньте, до чого вони довели нас у московській інтризі: не над Москвою, а над нашими лицарями злочин їх метиться, бо за віщо гинуть наші сини в чужому краю? Биймося з єзуїтами гірше, ніж з татарами, дома в нас ворог!»
«Чи можна придумати правдивіші слова, а не відгукнувся на них ніхто з проповідців Речі Постолитої. Мій старий друг Жолкевський став на їх боці. То що я можу один зробити? А втім, нинішнє моє слово забудеться, розвіється, мов із сухого ґнота дим…»
Їх було набагато більше, ніж міг собі уявити Шимон Шимонович, чорних жуків у реверендах з білими пелеринами, в низьких крислатих капелюхах, з вусами й клинцюватими бородами, з хрестами й орденами на шиях.
Поет аж зіщулився: коли вони встигли наплодитися у Львові? Адже з часу їх введення і донині про них, солідасів Ісуса, тільки говорили; проти них протестували лише як проти ідеї, їх підтримували з костьольних амвонів — теж як ідею, а самих ніхто ніде й не бачив… Шимоновичу згадався нещасний Кампіан, який теж хіба що відчував у собі страшну хворобу, а проявилася вона в одну мить синюватими плямами по всьому тілу.
Шимон наближався до моторошно чорного півкола святих отців, котрі, понуривши голови до такого нахилу, щоб дивитися не вище як на підборіддя Соліковського, викрикували коротко й дружно після кожного вірша молебня сакраментальну фразу: «Ad maiorem Dei gloriam!»
Вернутися? Але як, коли там стоїть Жолкевський, тож, певно, він розпорядився запросити мене на це зборище, щоб не бути самому в своєму відступництві.
Для найвищої слави Бога… Усе для неї; незалежність Жолкевського — он стоїть він поруч із своїм зятем олеським старостою Яном Даниловичем не як вчорашній повелитель, котрий великодушно дозволив єзуїтам відкрити свій дім у Львові, а як придаток до могутньої сьогодні святенницької камарильї. Усе для слави Бога… Життя тисяч поляків, збунтованих проти єзуїтства, під Ґудзовом. Життя Антоніо Массарі й Пилипа Дратви. Доля славного лікаря Альнпека. Життя сотень тисяч людей під Москвою. Воля усіх, хто не католик. Воля й католиків. Гідність поета Шимона Шимоновича.
Для Бога? Таж ні! Ніхто з них у Бога не вірить. У Бога найменше вірять ті, які найближче стоять до римської церкви. В Італії набожності зовсім не існує — римський двір і Ватікан замінили її цинізмом. У Іспанії віру підмінено страхом. У Польщі Петро Скарга замість віри вводить послух. Єзуїти стають, якщо треба, дипломатами і військовими капеланами, броварями і торгівцями вина, лікарями–шарлатанами, які продають під час мору святі пігулки, і лихварями, котрі віддають капітали під проценти…
Вернутися! Але як — коли там Жолкевський? Я ж завжди був з ним…
А що, коли ми, суспільна верхівка, станемо враз самі колонією прокажених? Хто нас лікуватиме? Та ніхто — нас знищать. Робучий люд це зробить…
— Думки, що бентежать і гнітять душу, йдуть від диявола, — закінчив проповідь Соліковський.
— Кожен польський шляхтич від народження є сонцем. Народжується, як сонце, з шляхетського гнізда і покликаний розбивати всі хмари, що затемнюють його славу, — ухилився Жолкевський від хвальних слів на адресу ордену.
— Польська нація — нація шляхетська, а католицизм — шляхетська релігія. Хто хоче бути шляхтичем, хай стане спочатку ревним католиком! — доповнив гетьмана Данилович.
Шимоновичева черга. Він нескладно імпровізує. Йому здається, що за нього говорить хтось інший — це не його слова:
Nareszcie was Bog w nasze przywiodl strony,
Witajcie nam, wielka ozdobo i boskie potomstwo…[112]
Голос поета заглушує рев фанатиків, ревні католики й католички скаженіють у екстазі, вони вітають свого речника благоговійним виттям; Шимонович умовкає; відчиняються двері запустілої королівської лазні, Соліковський освячує кропилом приміщення; слуги Жолкевського й Даниловича котять великий камінь, який стане наріжним у майбутньому єзуїтському костьолі; рев наростає, жаки катедральної школи войовничо вигукують, архієпископ запрошує духовну і світську знать до свого палацу на обід; жаки заохочують побожну чернь поетовим словом, натовп звіріє — суне, біжить, рине в єврейський квартал мститися іудеям, які не віддали єзуїтам своєї святині.
«А чому мені весь час здається, що Жолкевський мій друг? — приходить до Шимоновича думка, він зупиняється, відстає від косяка запрошеної на архієпископський обід знаті. — Чому мені повинно так здаватися — синові простої швеї?! Геть звідси, геть назавжди — очиститись треба від ганьби, якою я покрив себе в ім'я найвищої слави Бога…»
Він ішов Сокільницькою дорогою навмання і думав про маєток під Замостям, де знайде забуття і спокій, де створить справжню поезію, за яку прославлять його вдячні родаки.
…Старший братчик Іван Красовський хотів багато сказати людям, які зібралися нині в братській ізбі на Зацерковній. Можливо, це мали бути слова гніву й протесту проти освячення єзуїтського дому у Львові або ж — утіхи й надії, проте жодне слово не мало сили зірватися з уст. У просторій кімнаті було глітніше, ніж тоді, коли приїжджав Іван Вишенський; стривожені й пригнічені міщани поглядали на своїх провідців хто із сподіванням, хто з недовір'ям: який глузд з вашої роботи і ваших слів, коли поза вами, поза нами всіма патриції й русинські панове й попове роблять усе, що задумали, — вільно й безкарно. Унія підписана, перший український «мученик за віру» Іпатій Потій зайняв митрополичий престол, месника четвертували, мовчать дзвони й люди, нині ж Львів обсотує чорне павутиння, яке завтра уб'є все, що здатне чинити опір, — кого задушить, кого злякає, з кого висмокче живу кров і залишить сукровицю для животіння. Що ви можете нині сказати, старші братчики, але кажіть щось, ми прийшли до вас у тривозі й надії.
— Ми переможені, — промовив Красовський і замовк.
Ректор братської школи Іван Борецький теж мовчить, схиливши на стіл голову. Ну, міг би він повідомити братчиків, що зляканий рокошем король наказав занести у сеймову конституцію параграф, який дозволяє людям грецької релігії відправляти свої набоженства без жодної переміни обрядів — хто повірить у ці пустопорожні слова, коли нині влада узаконює у Львові єзуїтську сваволю.
Молодий дидаскал Роман
