Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

Коли Оксана відвідала Дору, Дора поводилася, як діти, жадні пестощів старших. Розмовляли про Покутівку, про Еву, про чужину, яка, як здавалося, поглинула Еву так, що вона, може, і батьківщину забуде.

Дора лежала без руху; її думки працювали, і вона від часу кусала злегонька свої уста.

— Ви мене розважаєте, — сказала до Оксани, — а самі не веселіші. Ні, ні, ми не повинні бути сумні.

— Ми всі ще бадьорі під впливом Миколая, тільки Юліян ходить, як ранений молодий лев, а тому винна його наречена.

— Що вона зробила, Оксано?

— Нічого більше, лиш післала йому вчора друге письмо, де повторила питання, що буде з ними, коли вона не приїде літом, щоб повінчатися і через те він не зможе висвятити себе жонатим[119]. Ах, Доро, ви не маєте поняття, як любить він ту дівчину. Він не вірив, що медицина стане для неї дорожчою, ніж він. Він не годен припустити, що вона справді могла б не прибути на час вінчання. Гадаю, що в ньому прокидається хвилинами зневіра до неї, а з жалю, може, й ненависть.

— До Альбінських, Оксано, — докінчила Дора, і з її гарних очей упав погляд, повний гордости і рішучости. — Не до Еви, як особи, а до таких, як я. Та нехай твій брат успокоїться. Ева Захарій схоче бути щаслива і твого брата не покине. Вона оригінальна, але не легкодушна. Я йому про це сказала би, якби він про те говорив.

— Борони Боже! — кликнула Оксана. — Ви не знаєте, який він замкнений. Навіть мамі з нічого не довірився.

— Відчиніть на хвилину вікно, заки відійдете, — попросила Дора, — я хочу, щоб мені трохи до хати снігу навіяло.

Приятельки розсталися. Вітер колихав деревами лиховісно над хатами, годинник тикав одноманітно, а Дора, виховзнувшись із постелі, одяглася тепло і пробувала своїх сил. Сперлася об вікно і визирала надвір. Чи дома вже Оксана, чи світилося вже на узгір’ї?

В одному вікні світилося.

*

Коли тета Оля вернулась додому, була б навіть не помітила її триденної недуги, якби не була зустрілась у дорозі з Юліяном. Передавала Дорі, що діялось у Покутівці.

— Їмость нарікає на Цезаревича, що він усьому винен, бо дав дозвіл нареченій на виїзд за границю, а з того нічого доброго не вийде. Бідний батько прагне зятя, як спасення.

— І ви це Цезаревичу оповіли, тето?

— Розуміється. Чому ж би ні? Він, зрештою, і сам про це буде знати.

— А він?

«— Що зробите, Юліяне, коли Ева справді не приїде?» — спиталася його.

«— Тоді я по своїх іспитах поїду за границю і ми там звінчаємося…»

Він сказав це з такою рішучістю, що я не мала відваги ще більше про це питати. Бабуня Орелецька, заки перенеслася на той світ, діждалася ще тої останньої радости, що від Еви прийшов до неї окремий лист, де вона просить вибачення за те, що не може її тепер у недузі відвідати, але в її житті зайшли зміни, про які вона у свій час повідомить.

Дора, що сиділа проти тети на стільчику, біля її ніг, глянула їй в лице, що виявляло вираз поважний, майже строгий.

— Про що ви думаєте, тіточко?

— Що за все є відплата, донько, і що у світі є рівновага, якої ніхто не може обминути.

*

По Різдвяних святах заявила Дора дідові і теті Олі, що має намір виїхати на якийсь час до тети Ціллі у столицю, щоб виучитись книговодства.

Директор і панна Альбінська переглянулись значучим поглядом.

— Це найкраще, що ти могла собі постановити, донько, — сказав Альбінський і почав говорити про подорож, щоб її не відкладати, згадав і про карнавал, який Дора повинна використати.

— Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб учитись, а карнавали і забави мені не в голові.

Прощаючись з панею Рибко та Оксаною, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.

*

Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліян від Зарка з Покутівки телеграму з зазивом якнайскорше приїжджати, бо о. Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою, мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.

Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.

Юліян усміхнувся гірко.

— Говоріть одверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це, певно, якась зла відомість про Еву. Скажіть мені лише одно: чи вона жива?

— Жива, братчику, — перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.

— Жива, але зриває зі мною, правда?

Зарко притакнув мовчки головою.

— А батько знає?

— Саме на його руки вона вислала письмо і це вдарило його так важко.

Юліян побілів. Він хотів щось сказати, але в тій хвилині відчинилися двері і з внутрішньої кімнати увійшла тихо їмость, сива, як голуб, з вихуділим обличчям.

— Рідна дитина, — захлипала крізь сльози, — рідна, Юліяне… — і урвала.

— Успокійтеся, матусенько, — сказав Юліян, притиснувши її до себе, мов матір. — Чи можна ввійти до хорого? — спитав півголосом.

*

О. Захарій при шелесті відкрив очі.

Без вагання приступив Юліян до хорого і взяв його за руку. Тихим, преспокійним голосом, мов нічого не було, спитав, як почуває себе і чи відвідує його лікар.

О. Захарій притакнув очима і махнув слабо рукою.

— Не багато він мені поможе, — і показав на серце. — Життя грається нами і бере нашу душу на немилосердну пробу, а проти нього ми немічні. Там, — додав і показав рукою, — коло хреста лежить письмо від  н е ї.  Читай. Вона пише до родичів, а через них і до тебе, свого нареченого.

Юліян узяв лист. О, які знайомі були йому ці коверти, цей листовий папір, то характеристичне письмо! Хорий не звертав очей з Юліяна, він, свідомий того, супокійно розгорнув листки і читав. Букви мигали йому перед очима і він читав тільки поодинокі речення:

«…Так, я є тією, якою є, і тому сталося все те, що сталося. Коли б я була інша, то було б це не сталося. Подаю родичам і нареченому до відома, що з Юліяном Цезаревичем не звінчаюся. Він уже не той, що був колись. Це змінилося через те, що вступив на богослов’я, а цей стан мені несимпатичний. З того