Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Так що урагани та землетруси як теми для мене стали неактуальними. Хоча мушу визнати, що, тільки-но я роблю таке загальне твердження, майже завжди мені згодом доводиться взяти свої слова назад. Тепер, коли «Мертвий кільватер» уже побачив світ, я можу впевнено сказати, що морськими катастрофами теж займатися не буду. Мене не зацікавить ані перекинутий пором, ані вибух корабля з боєприпасами в порту, ані вибухи бойлерів на «Султані» у 1865 році (це стало найстрашнішою американською морською катастрофою за всю історію, загинуло 1800 осіб, більшість із яких були молоді хлопці, котрі поверталися додому після закінчення Громадянської війни). Усе, мені це більше не цікаво. Ну, може, краплинку — оцей останній випадок. Але ні. Нєт. Фініто.
Іноді, коли я перебуваю в пошуках нової ідеї, я у відчаї йду нишпорити по поличках моїх улюблених бібліотек, Сюззалло та Аллен, що у Вашингтонському університеті в Сіетлі. Книги беру просто навмання — і найкраще для цього підходить рівень 900 за Десятковою класифікацією Дьюї, де зберігаються старі книги з історії. Вони приємно пахнуть пилом та старим клеєм, а іноді — опосередковано — грошима. Я блукаю між полицями, сподіваючись, що якась назва мене зачепить. Це весело, але марно. Єдиний плюс — тут я відчуваю, що хоч щось роблю, а не просто гаю час, поки мої друзі, як мені здається, фонтанують ідеями, з превеликою радістю розставляють пріоритети серед безлічі завдань і, урвавши хвильку, ставлять свічку в подяку за те, що їм не доводиться страждати так, як нещасному Ерікові.
Проблема в тому, що лише окремі ідеї можуть бути використані для таких історичних сюжетів, якими я займаюся. Власне, успішна ідея для мене має відповідати чотирьом критеріям:
• По-перше, тема, звісно, має бути мені цікава. Настільки, щоб я міг присвятити їй приблизно чотири роки мого життя.
• По-друге, вона має містити розвиток дій або певну рушійну силу — щось, на чому можна побудувати сюжет і зацікавити читача.
• По-третє, має бути об’ємна база архівних матеріалів — телеграм, листів, розповідей та іншого. Коли пишеш таку історію, треба спиратися на рясну палітру реальних, справжніх матеріалів. Самому таке не підробиш.
• По-четверте, ідея має бути досить складною, щоб я міг бути впевнений, що на цей момент ніхто не працює над такою ж книгою. У бізнесі це називають «бар’єром доступу». Може, те, що я скажу, і не по-американськи, але я ненавиджу конкуренцію.
Щодо останнього пункту, то тут у «Лузитанії» були проблеми, аж доки я не вивчив тему дещо глибше й не зрозумів, що зможу додати щось нове до всього того, що вже було опубліковане на той момент.
Уперше я почав думати про «Лузитанію» у 2010-му — за 5 років до річниці затоплення. Я давно цікавився цим кораблем, але лише в тому обсязі, у якому цікавлюся морською історією та кораблями взагалі. Коли я був малий, кораблі мене захоплювали, особливо славетні кораблі-привиди, як «Летючий голландець» та «Марія Целеста». Увечері, перш ніж іти купатися, я робив кораблики з фольги — щогли були зі звичайних соломинок для напоїв, я їх приклеював до фольги, а вітрила — з серветок. Усередину сідали зелені солдатики та відправлялись у небезпечну подорож від одного бортика ванни до іншого. Кораблі незмінно тонули: іноді через те, що кран випадково відкривався саме в той момент, коли вони проходили під ним, іноді під дією хвиль незрозумілої природи, що аж вихлюпували воду через краї — такі можна підняти, якщо ковзати вперед і назад у ванні. Інтерес до моря в мене, мабуть, у генах — я нащадок скандинавів, а морський розбій завжди добре в нас виходив, та ще з драматизмом, що так і сочиться з тих шоломів з рогами. Чесно, я б написав книгу про «Титанік», якби це вже не зробили Джеймс Кемерон та Селін Діон.
Незважаючи на мою схильність до морських саг, мушу зізнатися, що спочатку я відкинув історію «Лузитанії» як можливу тему для книги. Мені здалося, що тут усе надто очевидне та всім відоме, тобто не відповідає моєму четвертому критерію про бар’єр. Проте інших ідей у мене не було, а щось робити протягом дня треба. Коли я в темному краю безідейності, то не можу просто вбивати час за романом чи знов і знов передивлятися «Друзів», адже це розваги. А розваги — тільки ввечері. Такі в мене залишилися переконання з дитинства, бо моя мама ніколи не дозволяла нам із сестрами дивитися телевізор вдень, коли йдуть уроки. Якщо хтось хворів і лишався вдома, то треба було знаходити собі якесь заняття, окрім телевізора. Шрами від того й досі пекучі — я й зараз не можу дивитися телевізор, поки світить сонце. Проте іноді я граю в теніс — виправдовуюся тим, що це не розвага, а вправа, тобто корисне для здоров’я, а отже, сприяє хорошому мисленню.
Тож я повернувся в Сюззалло та Аллен, узяв декілька книг і почав читати. Дуже скоро я усвідомив, що історія «Лузитанії» містить набагато більше, ніж я уявляв. Наприклад, я був переконаний, що ця катастрофа стала приводом для негайного вступу Америки у війну. А насправді минуло ще два роки, перш ніж Вудро Вільсон звернувся до Конгресу й нарешті попросив оголосити стан війни між США і Німеччиною, причому у своїй промові він жодного разу не згадав «Лузитанію». За ті два роки сталося багато чого, зокрема затоплення американського судна («Лузитанія» була британським) та перехоплення відомої телеграми Циммермана.
Крім того, мене захопили деталі самого потоплення, про які в школі не розповідають: наприклад, що корабель затонув за 18 хвилин або що під час спроб спустити шлюпки одна повністю навантажена шлюпка впала на іншу. Якби я знав деякі з цих речей раніше, то гратись
