Дівчинка на кулі - Ольга Слоньовська
Також нас аж двічі возили в Зимовий палац, де міститься Ермітаж. Зал древньої скульптури вразив численними мармуровими грецькими статуями в людський зріст. Екскурсовод зупинив нашу групу біля оголеної Венери — копії скульптури різця античного митця Праксителя, створеної у третьому столітті нашої ери, й почав розповідати, що це одна з перших скульптур, яку привезли в Росію за особистою вказівкою Петра І. Отримати її вдалося внаслідок надзвичайно складних дипломатичних переговорів. Якийсь час антична безрука вродливиця стояла в Літньому саду, але народ прозвав її «білою дияволицею», і, щоб уберегти скульптуру від численних зазіхань, владі довелося приставити до неї спеціального гренадера, єдиним обов’язком якого було пильно стерегти античну статую від усіх, хто раптом наважиться її зіпсувати чи знищити. Значно пізніше побачену в Ленінграді скульптуру Венери я впізнала у фільмі про революцію, де «свідомий» більшовик вичитував похмурим малограмотним матросам: «Кто бабє рукі абламал?».
Та найбільше в Ермітажі мене вразили численні картини на біблійну тему. Було дуже дивно, що у нас церкви масово зачиняють, молитися не дозволяють, ікони безжально нищать — я це бачила на власні очі, коли дерев’яну церковцю в сусідньому селі валив бульдозер, а образи в позолочених рамах палили на вогнищі комсомольці з обкому. Від руїни тієї церкви залишився лише один кут, але й у ньому хтось постійно над чорною від сажі іконою щотижня прибивав свіжий білесенький вишитий рушник.
У Ермітажі Христос, Мадонна з Божим Дитятком, різні великомучениці уважно дивилися на відвідувачів з усіх стін. Особливо запам’яталася «Святі жінки біля гробу Христа», «Вознесіння Мадонни», «Марія Магдалина, що розкаюється», «Святе Сімейство», «Йосип із немовлям Христом на руках». Експресія, непідробні почуття і глибокий зміст кожного художнього шедевру не відпускали від себе роками. Деякі картини мені час від часу снилися. Інші несподівано зринали як ілюстрації до творів світової літератури. Ще інші я впізнавала на численних репродукціях уже в зрілому віці. І кожного разу зміст світових раритетів лише поглиблювався й увиразнювався: особистий життєвий досвід має властивість допомагати краще розуміти безсмертні творіння.
В останній день нашого перебування в Ленінграді нам дозволили скупитися. Привезли до найпопулярніших ленінградських магазинів і відпустили на цілих дві години. Наш яскраво-жовтий автобус, припаркований на площі, виднівся здалеку, тож загубитися не вдалося нікому. Хто з екскурсантів побіг у відділ канцтоварів за фломастерами, хто подався в гастроном за продуктами, хто — за кришками, якими закручують скляні банки з консервованими овочами й варенням, а я застигла перед вітриною ЦУМу, боячись поворухнутися. Там, за вікном, у темно-синьому платті з білими атласним комірцем і такими ж манжетами, у святковому атласному білому фартушку стояв манекен мого зросту. На ньому, як з’ясувалося, була шкільна форма! В усьому Союзі вона мала коричневий колір, але в Ленінграді — ґранатовий[63]. І дівчача, і хлоп’яча була синя. Хлоп’ячу в ті часи «ат Маскви до самих до акраін» носили всі таксисти СРСР. Але дівчача для мене виявилася справжнім дивом. Дрібненьке плісе спіднички, акуратні виточки на грудях. А фалди фартуха! А вишитий білим шовком комірець! З величезним хвилюванням я попросила продавчиню показати мені таку шкільну форму, як на вітрині. Вона зміряла мене очима й принесла сорок другий розмір. У комплект входило плаття, три пари різних манжетів і комірців, атласні білий і чорний фартушки, а також дві пари розкішних бантів — білих і синіх! І це диво коштувало всього тридцять карбованців! Іншими словами, всі гроші, що мама дала мені на майонез, горошок, ковбасу, масло, твердий сир і кришки для закруток. Моя Відповідальність перелякано просичала мені: «Не смій!». Совість строго заверещала: «Не можна!» Але Інтуїція й нестерпне Бажання лише пхикнули, і я пішла в кабінку міряти обнову.
Навіщо мені здалася нова шкільна форма наприкінці навчального року у випускному класі? Не знаю. Але так забаглося, що аж-аж-аж! То вже у дорозі з Ленінграду я старалася не думати, що мені виспівають удома за невиконані обов'язки і не привезені сподівані дефіцити. Сварки не було. Мама лише взяла довгу лозину й відлупцювала мене так, що шкільної форми мені відразу ж… Ні, таки не перехотілося! Крім тілесної екзекуції, мені було твердо обіцяно, що за нечуваний непослух я ще й буду в цій обнові ходити в інститут найближчі два-три роки, якщо, звісно, стану студенткою. Втім, форма вже все одно була куплена. Тепер на двадцять півлітрових скляних банок зеленого горошку й десять двохсотграмових — теж скляних — баночок майонезу та кілька кілограмів копченої й вареної ковбаси і твердого сиру (як би я мала все це підняти? — не кажучи вже про те, що на вокзалі треба було ще й двигати ту поклажу в обох руках, поки вийду на потрібну платформу й сяду в поїзд!) моє плаття й мої фартушки не вдалося б обміняти й фокусникові!
І ось я вдягаю своє неймовірне темно-синє плаття, а поверх нього — чорний атласний фартух, і в такому вигляді з'являюся у школі. Клас ахнув, учителі здивовано підняли брови, але вже на першій перерві директор викликав мене в кабінет і почав строго вичитувати, що до школи учні повинні ходити у стандартному одязі. Я передбачала таку реакцію, тому поклала на стіл перед Змієм-Гориничем цінник із назвою товару «Форма ученічєская школьная лєнінградская». Це остаточно збило директора з пантелику, і він тільки вимовив: «Іди. Я зайнятий і не маю часу на дурні суперечки».
Зрадівши, що хоч тут обійшлося без свіжих проблем, вертаюся в клас, ніби нічого й не сталося. Зрештою, дурня це все: і домашня сварка, й директорові претензії. У новенькому платтячку я — найкрасивіша дівчина в школі!
Ще б пак!
Навіть молода сорока милується собою, відчуваючи, яка вона гарна. Навіть породиста собака набирає млосного погляду красуні з картини «Незнайомка» Івана Крамського, як тільки усвідомлює свою зовнішню перевагу над іншими гавкаючими родичками. Ленінградська модель шкільної форми зробила мене красунею. Таких шикарних речей не було в жодної дівчини! Мені
