Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк
А ось темна й густа застава дубів, яку підмиває Десна. Тихіше, труби, не треба так голосно, пом’янемо печальним трісте нашого доброго сивого дідугана, під яким ми грали в папуасів і який впав недавно, підмитий водою. Прощавай, старий, і пливи до турків, де в морі блукають тіні затонулих галер. А ми поміж городами, вузькою стежкою спускаємося вниз до рукава, до зруйнованої кладки.
Та раптом! Що ми бачимо, що лицезримо! Коли і як це утнув Гаркавка! Ми всі притишуємо крок, стовплюємося на березі. Тут щовесни зносило кладку, бо ми так хотіли, бо ми намовляли, на вухо нашіптували Десні: «Зламай, знеси кригою цю трухляву кладку, ти ж така дужа і бистра!» І Десна слухала нас, зносила, а ми припливали сюди човнами, ставали під берегом і гуртом вичікували: ану, де ж вони забарилися, наші пасажири?
І от вони тюпали від літака з торбами, з авоськами, з сундучками і, звичайно, простісінько до нас. Як ми раді, просимо вас, любі городяни, сюди, сюди, в цю і в цю посудину, по п’ятачку, по гривеничку з брата — і ми вас одним духом перекинемо на той берег!
Так було щоліта. А тепер? Не те що кладку, а новий місток постелив Гаркавка. В три дошки, з перильцями по одній стороні, щоб пасажири йшли і трималися за поручні руками. А які стовпці виглядають з води, просто золоті свіжовитесані солдатики, а не дерев’яні підпори. Одразу видно — довго стоятимуть!
«Ото ж бо й воно, — почухав потилицю практичний Майко. — Пропали наші гривеники, пропали заробітки на котушки, на гачки, на нові ніпелі до велосипедів. Ну Гаркавка! Невже не буде грози і доброї зливи на твою мудру голову і на твій місток!»
Та ми, каже Санько, вдарили дужче ногами, торохнули в дошки од усього серця, як тільки ступили на Гаркавчин міст. Труби наші злилися й заспівали помпозо, аж луна покотилася в небо. Що нам якісь дрібні печалі, коли ми виходимо на луг, на острів, на вільний зелений простір.
— Глянь, Саньковський, глянь! — штовхає під бік друга-сусіда Майко і показує на воду.
Та Санько і сам побачив. За місточком, коло верби, стояла стара довбанка Гаркавки; на ній він переправлявся через рукав і частенько підвозив запізнілих пасажирів. Але цього літа і тут переміни. Довбанка виглядає з осоки, притоплена водою, а поруч на замку стоїть новенький човен коменданта, плоскодонний, чудо, а не човен — дюралевий, з легкого авіаційного металу; він сяє на сонці, виблискує сріблястим корпусом, і на його борту червоною фарбою виведено назву: «АЛІГАТОР».
Бачите, у Гаркавки давня пристрасть до грізних, до всяких несподіваних назвиськ. Собаці він вліпив кличку Шайтан; гуску, яка від простуди чи від злості не гелгоче, а шипить, назвав Бібісі, холодильник — Тигром, білу смирну козу — Маврою, а синові, котрий п’ять років підряд вчиться на моториста пилорами і ніяк не вивчиться, зате приїжджає додому з чорним імпортним дипломатом-сундучком, він дав горде ім’я Артур. Артур Гаркавка — хіба не звучить?
І от ще одне надбання у клопітному комендантському господарстві — плоскодонний човен «Алігатор». Не саморобний, ні, а заводський. Можна гребти веслами, можна підвісити мотор, і тоді він справді ревне, як алігатор, стане дибки на воді і скажено помчить, майже не торкаючись поверхні Десни, тільки вітер і водяний вихор закипить над річкою. Звір, а не човен!
Ми вже вийшли на луг, а Майкові скрутило голову назад, повернуло і ніяк не відпускає. Не може відірвати він очей від сріблястих, до блиску вигладжених бортів «Алігатора». Хто-хто, а Санько знає всі муки і всі безсонні зітхання Майка Голованчика: джонку, баркас, допотопну пірогу, скутер або хоч автокамеру дайте, одне слово, якусь посудину, щоб плавала по воді, — ось що йому треба. Вмре, жити не може без цього!
Оркестр переходить на твіст, на танець тубільної радості. І ми всі пританцьовуємо, каже Санько, ми вигукуємо «Мумбо!», ми кричимо «Хей-йо!», а ще «Асса!», бо ми вже на безлюдній землі, на острові. Утоптана пасажирами стежка вистрибує, в’ється попереду, вона теж здичавіла за зиму й весну, заросла молодою травою, вона біжить у глибину острівця до маленької будки. Гаркавка повертає на стежку, але ми очима, батарейками, трубками кричимо, показуємо йому: «Туди, спочатку туди, до нашого бідного літака! Як він перезимував зиму без нас?»
Добрий Гаркавка! Він одразу розуміє хлоп’ячі серця. Він змахує сигнальним прапорцем круто вбік (і воднораз над головою: «Музика! Тихо й поволі!») і веде нас на дальній пологий берег острова, де росте на піску червона лоза, а між лозою дрібна осичина і дві берізки. Там під берізками, як забутий древній кінь Давида Сасунського, стоїть наш сірий, наш печальний двокрилий кукурузник Ан-2. Він уткнувся головою в траву і ніби пасеться, а може, слухає тихі підземні зітхання. Скільки було гарячих розмов, суперечок і навіть бійок серед хлопців, та все через нього, через нашого сірого невдаху. Казали одні, ніби старенького «Ана» застала буря на острові, на нашому аеродромі, і його залишили там ночувати. І от ударила блискавка та просто в кабіну, попалила йому всю електропроводку і все його нутро.
— Як? — підскакував, чувши такі слова, Майко і налітав на суперників. — Темнота ви! Літак — діелектрик, він на гумовій ізоляції, на колесах, його не вб’є, не може вдарити блискавка!
Майко сердився і розгортав перед хлопцями свою версію, де все було набагато простіше і набагато зловісніше.
Отож, якщо вірити Майкові, історія була насправді така. Ан-2 сів, як і годиться, на трав’яній втоптаній доріжці, та коли почав вирулювати на стоянку, тут і напоровся колесом на осколок. Гаркавка ще й показував людям той осколок — здоровенний, чортяка, і зазубрений, як терпуг. «Від німецької бомби, з війни. Їх тут
