Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Іванович Литовченко

– Ну що ж, панове добродії, мабуть, будемо починати. Насамперед, повідомлю для тих, хто не знайомий зі мною особисто: звати мене Устимом Валігудою, я не простий письменник, а ще й секретар нашої Спілки та член президії НСПУ. Однак на сьогоднішньому заході моя роль значно скромніша: мені доручено модерувати творчу зустріч із нашим колегою – з письменником Василем Кредо. Він же зробить перед присутніми доповідь…

Про всяк випадок ведучий не став ризикувати, а прочитав з папірця, видобутого з внутрішньої кишені піджака:

– Доповідь на тему «Чи може повторитися Куренівська трагедія в значно більшому масштабі, ніж сорок років тому?»

Тоді сховав папірець, відкашлявся, випив ще півсклянки води і з солідним виглядом резюмував:

– Отже, ви почули, як звучить тема доповіді нашого колеги. Не знаю, як вам, а мені дуже цікаво послухати його виступ. А всім нам, сподіваюся, це ще й, до того ж, корисно. Що ж, пане Василю, запрошую до слова! Нагадаю лише, що регламент вашого виступу – тридцять хвилин. І останнє: будь ласка, ставте запитання виключно по темі доповіді! Ви всі дорослі люди, кожен розуміє ситуацію, що склалася після нещодавніх протестів…

– Отже, не можна обговорювати нічиє ставлення до акції «Україна без Кучми»?! – негайно спитала сухорлява жіночка, яка зайняла одне з крісел у першому ряду біля самого столу президії.

– Ну, я ж просив!.. – аж скривився Валігуда.

– А якщо раптом?..

– Ні-ні, не треба! Категорично не треба!

Він постукав кінчиком видобутого з кишені олівця по порожній склянці, що стояла на столі президії біля карафи з водою, й повторив:

– Прошу до слова, пане Кредо! Будь ласка, починайте.

Піднявшись на сцену й зупинившись біля столу президії, доповідач (а це був не хто інший, як Василь Ярмошко, який вирішив назавжди сховатися під псевдонімом «Кредо») неквапом оглянув залу. Десятки два… навіть менше – десятки півтора людей. Якщо не дюжина. Мало, ох, до чого ж мало кого цікавить жахлива трагедія сорокарічної давнини!.. А отже, надто мало людей почують сьогодні про загрозу, навислу над усіма ними… Хотілося б більше, звісно. Але ж недарма в «Кавказькій полонянці» прозвучав знаменитий тост: «Отож вип’ємо за те, щоб наші бажання завжди збігалися з нашими можливостями!» – а отже, тепер доведеться підігнати свої «хотілки» під реальність.

Хто прийшов – той прийшов. Прийшли ті, які хотіли прийти! Для них і будемо робити доповідь. Навіть якщо це якийсь бомж-нечупара, який ще й медальку бойову на груди начепив… Трапляються ж такі унікуми!..

– Скажіть мені, будь ласка, чи потребує хтось із присутніх пояснень стосовно Куренівської трагедії? – запитав він насамперед. – Чи всі присутні знають, що сталося сорок років тому в районі стадіону «Спартак» і трамвайного парку імені Красіна? Чи хтось, можливо, не в курсі?..

Відповіддю було повне мовчання, тому ведучий з погано приховуваним роздратуванням мовив:

– Як бачите, пане Василю, аудиторія у нас підготовлена. Всім про все відомо, отож ваше запитання не має сенсу…

– Тоді, мабуть, всі зрозуміють, чому я пропоную вшанувати пам’ять безневинних жертв Куренівської трагедії хвилиною мовчання.

– Що ж, тоді… хвилина мовчання, – не надто охоче проголосив ведучий і піднявся зі свого місця. Слідом повставали ті, хто розташувався в залі.

І треба ж такому статися: саме в той момент, коли запанувала жалобно-урочиста тиша, вхідні двері рипнули, і з коридору увійшов невисокий опецькуватий молодий чоловік в сірому костюмі-трійці, білій сорочці при краватці й дбайливо надраєних черевиках. Було очевидно, що він дуже поспішав, оскільки влетів до зали кулею й відхекуючись, однак трохи повертівши на всі боки непропорційно великою головою – оцінив ситуацію й безглуздо завмер просто посеред проходу між рядами крісел.

– Прошу сідати, – мовив Валігуда секунд через тридцять й одразу ж звернувся до «головастика», який і досі стояв посеред проходу: – А ви, молодий чоловіче?.. Ви, здається, пан Сивак, я не помилився?..

– Так, я Спартак Сивак, заступник голови Комісії з пригодницької та фантастичної літератури Київської організації НСПУ, – підтвердив той і додав: – Вибачте за затримку, але я з роботи, просто з Мінпаливенерго. Я вгору біг сюди, на Банкову… на лекцію.

– Ага, ну, тоді ви потрапили куди слід. Сідайте, бо ми вже почали… А ви, пане Василю, доповідайте, доповідайте! І вибачайте наших не зовсім дисциплінованих письменників.

– Я з роботи!.. – ще раз нагадав новоприбулий. Однак ведучий зробив йому знак мовчати, а потім з підбадьорливим виглядом кивнув доповідачеві.

– Що ж, це добре, що послухати мою доповідь зібралися люди, добре обізнані з ситуацією, – мовив той. – Це означає, що говорити сьогодні про Куренівську трагедію нема особливої потреби. Однак погано, що знаючи про ті події, ви всі поголівно мовчите, немовби води до рота набрали. А чому?! Чому, я вас запитую?! Чому ніхто з вас так досі й не написав жодного вартісного твору про катастрофу сорокарічної давнини?..

– Перепрошую, що вдруге поспіль мимоволі порушую атмосферу сьогоднішньої доповіді, але ви помиляєтесь, причому глибоко, – подав голос новоприбулий «головастик», який вже встиг всістися на одне з крісел.

– Так-так, це правда! – негайно відгукнувся медальований бомж-нечупара. – Якби ви тільки знали, до чого чудову книжечку написав пан Спартак, ви б цього не говорили…

– Так, роман дуже сильний, – підтвердив ще хтось. Проте кинувши суворий погляд спочатку на «головастика», потім на бомжа й невідомого балакуна, Валігуда постукав олівцем по склянці й мовив суворо:

– До порядку, панове, до порядку! Якщо хтось хоче висловитися по суті або ж подати репліку – просіть на те дозволу ведучого, будь ласка.

Після чого звернувся до доповідача:

– Так, пане Василю, ви просто не в курсі, що серед нас присутній автор роману «Апокаліпсис по-київськи», виданого окремою книжкою. Як секретар нашої Спілки та член президії НСПУ, можу авторитетно підтвердити, що це високохудожній твір, який по-справжньому вражає, про що свідчать репліки з місць, зокрема, самого автора, відомого поета Доброткаля і-і-і… кхе-кхе…

Ведучий покосився на медальованого бомжа й завершив:

– Отож ваш, пане Кредо, закид є щонайменше безпідставним.

– Ну так, щоб жид та й не виперся поперед усіх зі своєю нікчменою писаниною!.. – проскреготав жовчного вигляду літній чоловік з третього ряду. Однак і його зупинили суворий заклик дотримуватися порядку та дзвінке постукування олівця по склянці.

– Що ж, це добре, якщо не мовчите. Тим паче, якщо навіть книжечки на цю тему виходять, – кивнув доповідач. – Шкода лише, що громадськість про ті ваші книжечки мало знає. Хоча, здається, про одну я нещодавню навіть по радіо чув…

В повітря миттю зметнулася