Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

class="p1">Я почував таку насолоду, якої ніхто з них не в силі відчути. Тут, у цій атмосфері богеми, я не міг не бачити конт­расту між цим днем та вчорашнім, коли я стояв біля своєї машини, задихаючись у спертому повітрі та повторюючи, без кінця повторюючи, з максимальною швидкістю, низку механічних рухів. А тут я сиджу зі шклянкою в руці в затишній атмосфері товариства, з устричними піратами, які не хочуть бути рабами рутини, що глузують з обмежень та законів, що важать своє життя та волю у своїй руці. І це завдяки Зеленому Змієві я попав до блискучого гурту вільних душ, які не визнають ані страху, ані сорому.

Передвечірній морський вітерець освіжав мені легені та кучерявив хвилями середину протоки. Повз нас пройшла пласкоденна шхуна, сурмлячи, щоб відкрили розвідного моста. Резл Дезл загойдалася на хвилях, що пішли за баржею, яку шхуна вела на буксирі. Від комори тягли в море баржу з цукром. Сонце ховалося в кучеряву воду, і життя було прекрасне. Павук співав:

— Лулу, чорна Лулу! 

Де ти пропадала? 

— Я в тюрмі сиділа 

Та й чекала, 

Все тебе, коханця, виглядала.

Ось вони — прояви духу протесту, пригод та романтики, заборонених вчинків, сміливих та величних. Я знав, що завтра вже не вернуся до машини на консервній фабриці. Завтра я буду устричним піратом, вільним, оскільки за сучасних умов може бути вільний пірат у затоці Сан-Франциско. Павук уже згодився їздити зі мною. Він мав мені бути за екіпаж й за кухаря, тоді як я мав виконувати всю роботу на палубі. Вранці ми наберемо їжі та води, розпустимо велике головне вітрило (такий величезний шмат парусини, під яким я ще зроду не плавав), та як скінчиться відплив, з першим бризом, побіжимо із затоки. Тоді послабимо вітрило і на перших хвилях припливу попливемо до Спаржевих островів, де й заякоримося за кілька миль від берега. І тоді здійсняться мої мрії: я ночуватиму на морі. А другого ранку я прокинуся на морі. І відтепер усі дні та ночі я проводитиму на воді.

Коли надвечір Француз-Франк почав лагодитись одвозити своїх гостей на берег, Королева попросила мене відвезти її моїм човном. Я не зрозумів, чому Француз-Франк раптом перемінив свій намір і передав весло Віскі-Бобу, а сам залишився на борту шлюпа. Не зрозумів я й посмішки Павука та його уваги до мене: — Ну-ну! Ти тут не ловиш гав! — Як міг я розумом п’ятнадцятирічного хлопця збагнути, що сивий чоловік п’ятдесятьох років ревнує до мене?

VIII

У понеділок рано-вранці ми зустрілися в салуні Джоні Гейнгольда «Остання Пригода», щоб скінчити нашу справу. Я заплатив гроші, одержав розписку, а Француз-Франк почав нас частувати. Я це зрозумів, як звичайний вчинок, і навіть логічний. Продавець, який одержав гроші, витрачає частину їх в установі, де переведено продаж. Але я здивувався, коли Француз-Франк став частувати й інших. Те, що пив він та я, було зрозуміло, але нащо частувати Джоні Гейнгольда, власника салуну, який стояв собі за прилавком? Він же й так має прибуток із того, що в нього п’ють. Я розумів, нащо він частував Павука та Віскі-Боба, — то були його товариші. Але навіщо він запросив вантажників Біла Келі та Супа Кенеді?

З нами був ще Пат, брат королеви, — отож усіх було восьмеро. Було ще дуже рано. Всі замовили віскі. Що мені лишалося робити в цьому товаристві чоловіків, де всі пили віскі? — Віскі! — сказав я з таким недбалим виглядом, немов вимовляв це слово в тисячний раз. І яке віскі! Я проковтнув його одним духом. Але, бр-р-р! Я й досі згадую йото смак.

Мене вразила сума, яку заплатив Француз-Франк — вісімдесят центів. Вісімдесят центів. Це було образою моїй ощадності. Вісімдесят центів — платня за вісім довгих годин праці біля машини — в одну мить зникла в горлянці, лишивши після себе тільки поганий смак у роті. Нема сумніву, цей Француз-Франк марнотрат.

Я горів бажанням піти швидше геть, до сонячного світла, до моря, до мого розкішного човна. Але всі чогось барилися. Навіть Павук, мій екіпаж, і той не поспішав. А мені, у моїй недосвідченості, й на думку не спадало, чого вони чекають. Я потім часто думав, яким оком мусили вони дивитися на мене, новака, якого вони прийняли до свого гурту, який стояв з ними біля прилавку й не почастував їх навіть ні одною чаркою.

Француз-Франк затаїв свою злість на мене з учорашнього дня, і тепер, коли гроші за Резл Дезл були у нього в кишені, він почав якось чудно поводитись зі мною. Я помітив якусь відміну в ньому, побачив недобрий блиск у нього в очах і здивувався. Чим більше я дивився на всіх, тим більш дивувався. Джоні Гейнгольд нахилився через прилавок і прошепотів мені на вухо: — «Щось він заповзявся на вас. Бережіться!».

Я, ніби розуміючи, потакнув головою. Чоловік завжди повинен розуміти все, що до інших чоловіків стосується. Але потай я чудувався. Господи! Як міг я знати, я, хто так тяжко працював, читав книжки про різні пригоди, мав тільки п’ятнадцять років і зовсім не думав про Королеву устричних піратів та й не знав, що Француз-Франк божевільно закоханий у неї, — як міг я догадуватися, що зробив йому прикрість. Звідки мені було знати, що в порту всі дзвонили про те, що, тільки-но я з’явився, Королева дала одкоша Французові-Франку? Звідки було мені знати, що задирливість її брата Пета треба чимсь іншим пояснити, а не його похмурою вдачею?

Віскі-Боб на хвилинку відвів мене убік.

— Слухай, ти стережись! — прошепотів він мені. — Француз-Франк злий на тебе. Ми збираємося з ним їхати проти води, купувати шхуну. Коли ми повернемося — стережись. Він каже, що хоче тебе втопити. Як стемніє — ні хвилини не лишайся поблизу нього. Зараз же кидай кітву в іншому місці. Та погаси сигнальні вогні! Зрозумів?

Звичайно, я зрозумів. Потакнувши головою, подякував йому та вернувся до гурту біля прилавку. Ні, я не почастував їх. Я зовсім не думав, що мені припадає їх частувати. Я пішов геть із Павуком, і мені й тепер горять із сорому вуха, коли я тільки подумаю, що вони мусили говорити про мене.

Дорогою я спитав Павука, що це укусило Француза-Франка.

— Він, як божевільний, ревнує до тебе, відповів той.

— Ти думаєш? — сказав я й облишив розмову, як не варту уваги.

Але як я пишався! До мене, п’ятнадцятирічного хлопця, ревнує цей Француз-Франк, чоловік п’ятдесяти років, який бував у добрих бувальцях. Матрос, який плавав по всіх морях та скрізь по світу, ревнує до мене дівчину з найромантичнішим ім’ям Королеви устричних піратів. Щоправда, я читав про таке в книжках, але вважав, що воно можливе лише у зрілому віці. Я почував себе цього ранку як молодий непереможний демон, коли ми розпустили головне вітрило, підняли кітву та попливли геть за три милі, проти вітру, затокою.

Так я спекався убійчої праці біля машини та почав життя устричного пірата. Щоправда, почалося воно з пияцтва, та й на далі мусила бути гульня та пияцтво. Але чи міг я кинути його через те? Усюди, де життя вільне й змістовне, люди п’ють. Романтика та пригоди завжди йдуть попліч із Зеленим Змієм. Сказавши «два»,