Не до пари - Марко Вовчок

Як не живи, а лихо не мине. Так уже нам Бог дав, така вже доля наша…

Була в мене небога; при мені вона й зросла, бо сиротою зосталася змалечку. Я й батька, і матір її поховала й оплакала; я й її розуму навчала і добра її гляділа. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що, було, перехилишся та й дна рукою не достанеш.

Живе вона в мене веселенька собі, а хороша!.. Така чорнобрива, та ясноока, та уста рум’яні, та станочок стрункий. А що весела була, та жартівлива!

І хазяйка з з неї добра, роботяща. Як дійшла вона літ своїх, то я без клопоту хліб їла: вона й зробить усе, й догледить усього, і обміркує все, і хату мені звеселить.

Живемо ми отакеньки приязненько собі та любо. Коли разом я помічати стала, що Парася щось сама собі думає та думає. Голосно словця не скаже, весело не засміється, не гляне. І змарніла трохи.

Мені вона не признається, а я не питаю. Ходила вона і на вулицю, і на вечорниці. Іде, було, й скаже: «Тіточко-голубочко! Я піду до дівчат», або там куди; а тепер уже випурхне з хати, не питаючи мене.

Одного вечора вернулась вона така тиха, а весела; хоче ніби щось мені сказати і не каже.

- Що, Парасю-голубонько, що тобі доброго трапилось?

А вона все варується мені сказати, тільки гляне та зчервоніє. А я все наполягаю: скажи та скажи!

Вона встала й говорить тоді:

- Я, тіточко мила... Я вже хутко заміж піду.

- Боже тобі поможи! Нехай Мати Божа щастя-талан дає!

Питаю, за кого вона думає...

- За Семена Палія.

- Ох, дитино моя! Чи то ж до пари? - кажу.

- До пари, до любої вподоби! - одкаже мені гордо.

А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був, а жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те, щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому!

От я й викладаю все теє небозі. А вона... звісно вже, що дівчина не вважає ні на віщо, полюбивши. Любить, то вже любить. Хоч і знає, що буде недоля, та не боїться, - про свою долю байдуже!

Радила я й просила. Вона плакала, слухаючи; а до Палія Семена душа її, як той метелик до вогню - не одженеш, не зупиниш. Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.

Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду, було, до них у гостину - сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко, - то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!

Прибіжить, було, Парася до мене на хвилиночку... Господи, яка весела, яка щаслива!

- А що, Парасю?

- Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. «Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!» От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі... Що то за очі Господь йому дав!

- А хазяйствечко як? - питаю.

- Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!.. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, їй же богу!.. Пораюсь там коло печі абощо, а він: «Чого се так довго, Парасю?» - «Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв». - «Байдуже, - каже, - мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі...» І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня... Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию... А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: «Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке». - «Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила, та ще й думок», - ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати, - тоді він ізнов веселий.