Дівчина з ведмедиком - Віктор Петров (Домонтович)

Панас Григорович спочатку відмовляється, але потім згоджується. На наступній зупинці ми сходимо з трамвая.

Усі тротуари, брук вулиці, стіни будинків, дерева вкрито ожеле-дою. Йдемо посковзуючись, підтримуючи один одного. Добре, що до ресторанчика, що світиться електрикою праворуч од рогу, од трамвайної зупинки недалеко, тільки перейти через вулицю, а то, напевне, прийшлося б не раз упасти. v

На розі коло ліхтаря старенька бабуся немолоду вже жінку, вагіт-ню, мабуть, дочку, турбуючись, навчає бути обережною, берегтись і не посковзнутись. Холодний вогкий вітер рве й хитає ліхтар, коливає голі гілки дерев, розмітує поли пальта. Бабуся стоїть на розі і тривожним поглядом стежить за дочкою, що зникає в осінній вечірній пітьмі.

Я слухаю ніжні умовляння, ласкаві застереження, і десь у глибині серця прокидається й росте заздрість. Я дивлюсь на лагідне, приязне обличчя старої жінки, я зазираю їй у вічі, я помічаю, як вона піклується про дочку. І чітко малюється мені моя самотність. Ось я приїхав сьогодні з чужини, і ніхто не стрів, не привітав мене. Я піду додому, але й там ніхто мене не чекає. Я сам, тільки сам!.. Чи не тому я й не захтів відпустити Панаса Григоровича і запросив його з собою, бо хтів хоч у цей спосіб уникнути на сьогодні самоти?

Поза службою, поза лабораторією, паперами, звітами, відрядженнями мені нічого не лишилося для особистого життя. Є інже-нер-хемік, чоловік, що обіймає посаду на заводі "Червона зірка" і одержує за те позатарифну ставку, І політ Миколайович Варецький, особа офіційна, а маленького Оплика, — так звали мене малим, — що за ним теж хтось у свій час турбувався і стежив, немає вже давно і ні для кого.

Але, ввійшовши в ресторан, теплу, повну електричного світла залю, заставлену столиками, я скидаю ці похмурі самотні настрої. Я сміюсь, відповідаю на ласкавий уклін широкобородого господаря, що серветкою вже змахує крихти зі столика і, одсовуючи стільці, пропонує сідати, замовляю обід, пива, оселедця, салати олів'є. Ну й...

— Прикажете півпляшечки?

Я дивлюсь на Панаса Григоровича. Він хитає негативно головою.

Досить буде дві стопки.

Ми сидимо з Панасом Григоровичем. На маленькій естраді три молодих чоловіки в піджаках, скрипаль, піяніст і віольончеліст, закінчивши знайомий мені з Берліна модний фокстрот, переходять на попурі з українських пісень. За сусіднім столиком іде п'яна суперечка, кому платити за випитий нарзан.

Я наливаю Панасові Григоровичу в кухлик пива й кажу:

— Знаєте, Панасе Григоровичу, соромно казати, але признаюсь Вам, що я на мить позаздрив був отій жінці, за яку так турбувалася її старенька мати. Позаздрив, ніби й справді чогось варті ті смішні сан-тиментальні примари, порожні наївні ляльки та цукерки, що ними бавлять малих дітей.

Панас Григорович впадає мені в річ. Він мене не розуміє. Невже ж я хочу сказати, що материнське почуття до дочки, то зовсім не любов, чи що?

— Бачте, розуміється, не завжди, але в деяких випадках, коли тверезо подивитись на справу, то прийдеться дійти висновку, що іноді там, де, на перший погляд, здається, що є любов, в дійсності ніякої любови немає.

Я кажу це, кличу офіціянта й прошу подавати перше: мені суп, а Панасові Григоровичу борщ. Тимчасом я розвиваю свою думку:

— Ми тільки що бачили дочку й матір. Ми бачили, як мати турбувалась за свою дочку. Хіба не це ми називаємо звичайно любов'ю? Але справді те, що ми в даному разі значимо іменем любови, має тільки її вигляд. Ця зворушлива сцена на вулиці, що на неї ми випадково натрапили, вона тільки вміло виконаний трафаретний любовний маскарад — тому й виконано уміло, що є він традиційний і трафаретний.

— Здемаскуйте, — кажу я далі, — материні почуття. В один момент зблідне вся їхня райдужна привабливість, і вони зробляться безбарвними та нудними. У пишної райдужної пави неприємний голос!

Я продовжую свою аналізу й кажу:

— Уявіть собі, Панасе Григоровичу, що дочка, посковзнувшись, а сьогодні, до речі, дуже слизько і посковзнутись річ дуже легка, так ось уявіть собі, що дочка, посковзнувшись, зламає ногу, або ж станеться викидень, і тоді для матері почнуться важкі дні, безсонні ночі, прийдуть тисячі прикрих небажаних піклувань. До того ж дочка вже немолода, невродлива і, певне, на дитину, що має народитись, покладено багато надій та розрахунків. Як буде дитина, вона зв'яже чоловіка, зміцнить родину, чоловіку важче буде кинути дружину й розійтись. Ви знаєте, Панасе Григоровичу, що саме тут джерела тих дбайливих і ласкавих материних турбот, що ми їх свідками стали. Те, що ми звемо любов'ю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любов'ю.

5

Ми їмо й розмовляємо. Власне говорю я, а Панас Григорович тільки слухає. Я бачу, він допив свою шклянку й ставить її на стіл. Я пропоную йому випити ще, але від одмовляється, одсовує свій кухлик вбік і одхиляє пляшку.

Я умовляю:

— Випийте, Панасе Григоровичу, ще шклянку пива. Дозвольте, я наллю. Не хочете? Ну, коли не хочете повної, то я наллю, скільки забажаєте. Ви покажете, коли досить буде наливати. Дозвольте ще трошки. Буде, то буде! Прошу!

Я наливаю шклянку Панасові Григоровичу, доливаю собі і повертаюсь до думки, що, з'явившись у мене, мене вразила й зацікавила. Я рівняю епізод з чоловіком, що забив свою жінку, з випадком, побаченим на вулиці.