Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Енде

Усі троє залізли в кабіну, закрили двері та поїхали углиб пустелі. Хмарки пару з труби славної товстушки Емми підіймалися у нічне небо, усе вище та вище, і щезали без сліду там, де сяяв сріблом великий місяць.

Глава вісімнадцята, у якій друзі розстаються із уявновелетнем і застрягають у "Вустах Смерті"

Пустеля була пласка наче дошка і, куди не поглянь, всюди однакова. Але пан Тур Тур ані секунди не сумнівався у тому, в який бік їм слід їхати. Не минуло й трьох годин, як вони вже досягли північної межі пустелі "Кінець Світу".

Пустеля лежала в яскравому сяйві місяця, проте на її краї все раптово закінчувалося.

Там нічого не було – ані землі, ані неба. Там було просто НІЩО. Здалеку це НІЩО виглядало як колосальна пітьма кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас, що простиралася від краю пустелі до самісіньких небес.

– Дивно! – сказав Лукас. – Що це?

– Це "Чорні Скелі", – відповів пан Тур Тур.

Вони впритул під'їхали туди, де починалася пітьма. Лукас зупинив Емму, і всі вийшли назовні.

– Дракон-Місто, – почав пояснювати пан Тур Тур, – лежить десь у "Країні Тисячі Вулканів". Це масивне плоскогір'я, покрите тисячами великих та маленьких вогнедишних пагорбів. Де саме знаходиться Дракон-Місто, я, на жаль, теж не знаю. Але ви це розвідаєте.

– Гаразд, – сказав Лукас. – Тільки що тут за чорнота така?

– Нам що, треба крізь неї проїхати? – запитав Джим.

– Це неминуче, – відповів пан Тур Тур. – Розумієте, друзі мої, річ у тім, що "Країна Тисячі Вулканів" лежить, як я вже казав, на висоті семисот метрів вище за рівень "Кінця Світу". Єдиний шлях нагору проходить тут, крізь "Чорні Скелі".

– Тут? – здивувався Джим. – Але ж я не бачу жодного шляху.

– Правильно, – серйозно погодився пан Тур Тур. – Його неможливо побачити. Саме у цьому секрет "Чорних Скель". Вони настільки чорні, що поглинають усіляке світло. Ну просто нічого не побачиш. Тільки в особливо сонячні дні всередині залишається зовсім трошки світла. Тоді на небі можна розпізнати слабеньку фіолетову плямку. Це сонце. Аоле зазвичай тут повнісінька темрява.

– Але якщо нічого не видно, як же тоді знайти шлях? – стурбовано запитав Лукас.

– Шлях веде звідси нагору весь час по прямій, – пояснив пан Тур Тур. – Її довжина – близько сотні миль. Якщо ви весь час їхатиме тільки прямо, то нічого не станеться. Але вам у жодному разі не можна відхилятися від заданого курсу! По обидві боки шляху зяють бездонні прірви, куди ви неодмінно впадете!

– Гарненька перспективка! – пробурмотів Лукас та пошкріб у себе за вухом.

А Джим перелякано пролопотів собі під ніс про "Боже милостивого".

– У найвищому місці,– провадив пан Тур Тур, – шлях проходить крізь велику браму у скелі. Вона називається "Вуста Смерті", Це найтемніше місце, і навіть у найсонячніший день там панує абсолютно непроникна темрява. Ви одразу впізнаєте "Вуста Смерті" за жахливим плачем та стогонами.

– А чому вони плачуть? – запитав Джим, якому стало по-справжньому незатишно.

– Це вітер, який весь час дме у цю браму, – відповів пан Тур Тур. – До речі, раджу вам двері локомотива весь час тримати зачиненими. Оскільки у цьому районі панує вічна ніч, вітер такий холодний, що краплі води перетворюються на лід, не встигши впасти на землю. А ще вам не можна виходити з локомотива! Інакше ви одразу ж застигнете.

– Спасибі за добрі поради! – сказав Лукас. – Гадаю, ми краще зачекаємо з від'їздом до сходу сонця. Як би обмаль світла при цьому не було, із ним все-таки краще, ніж зовсім без нього. Як ти вважаєш, Джиме?

– Я згодний, – відповів хлопчик.

– Тоді давайте просто зараз попрощаємось, – запропонував пан Тур Тур. – Я розповів вам усе, що мені було відомо, друзі мої. І мені хотілося б встигти додому до настання дня. Ви ж знаєте, через міражі Фата Моргани.

Друзі потисли йому руку та попрощалися, а пан Тур Тур попрохав їх неодмінно відвідати його, якщо вони знову опиняться в пустелі "Кінець Світу". Джим із Лукасом пообіцяли, і уявновелетень попрямував додому до своєї оази.

Друзі дивилися йому вслід. З кожним кроком його постать ставала все більшою та більшою, поки нарешті не біля обрію не стала зовсім величезною. Там вона обернулася та ще раз помахала друзям. Джим із Лукасом помахали у відповідь. Пан Тур Тур закрокував далі, все зростаючи, але стаючи при цьому менш чітким, поки нарешті його страхітлива постать не розчинилася у нічному небі.

– Мила людина! – сказав Лукас, енергійно димлячи люлькою. – Йому й насправді можна співчувати.

– Так, – замислено погодився Джим. Шкода його, весь час один та один.

І вони попрямували спати, аби зібратися з силами для подорожі крізь "Чорні Скелі".

Наступного ранку над пустелею зійшло яскраво сяюче сонце. Джим із Лукасом поснідали, міцнісінько заперли двері кабіни, ретельно зачинили вікна і