Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу - Олександр Гаврош
А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили…
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ, У ЯКОМУ АМЕРИКА Є АМЕРИКОЮ
Хоч як пані Бухенбах не хотілося прощатися зі своїм мушкетером, але цирк мусив на себе заробляти. Випробовувати долю в Європі директриса більше не хотіла. Тож цирк "Бухенбах" подався за океан.
Америка вражала всім — ідеями, багатством, людьми. Все тут бігало, галасувало, змагалося.
Іван Сила тепер виступав у римському шоломі з пишним пір'ям, аби про всяк випадок убезпечити себе від випадкового удару в травмоване місце.
Його знали, впізнавали, зупиняли на вулицях, просили автограф.
Одного разу, коли Іван повертався додому, поруч загальмувало розкішне авто.
Звідти вийшов усміхнений смаглявий пан у смугастому костюмі та з вусиками-щіточкою.
— Ви — Джон Сила. Я не помиляюся? — мовив він, пересовуючи товсту сигару з одного кутка губів у другий.
Іван кивнув головою.
— Я — містер Піцікато. Держу парі, що ви не витримаєте мого авта. Називайте будь-яку суму, — сперся американець ногою на колесо.
— Як це не витримаю? — не зрозумів Сила.
— Я хочу переїхати вас машиною. Якщо виживете, отримаєте, скільки захочете, — він показав великі білі зуби.
Івана зачепила зарозумілість цього американського вискочки.
— П'ять тисяч, — мовив він і почав знімати піджак.
— О'кей, — Піцікато спритно скочив за кермо.
Авто загуркотіло і стала повільно наїжджати на Івана.
Тут звідкілясь взялися фотографи і затріскотіли своїми камерами.
Парубійко стиснувся у клубок м'язів, і переднім колесом авто переїхало йому через груди.
— Ех, маминих галушок би тепер! — зітхнув Іван.
Нарешті й заднє колесо переповзло через нього.
Сила встав і обтріпався від пилюки.
— Фантастика! — вигукував Піцікато, знімаючи шкіряні рукавички. Він потиснув Іванові руку і просто на капоті став виписувати чек. Усе це ретельно знімали фотографи. Вручаючи винагороду, він підняв палець догори: "Містер Піцікато — власник автомобільного заводу. Хай вам щастить, Джоне Сило!" Далі скочив в авто, у якому вже сиділи фотографи, і за ними тільки закурилося.
Наступного дня в газетах з'явилася реклама "найбезпечнішого автомобіля" зі світлинами, на яких машина переїжджає через Івана Силу.
— Ех, Америко! — зітхнув парубійко, розглядаючи часопис, який йому приніс Пандорський. — Гроші — понад усе.
Але тепер його циркова програма поповнилася ще одним "смертельним номером". Причому керувала автомобілем, набитим усіма циркачами, сама мадам Бухенбах. Від такого щастя вона мало не плакала. Адже пані Аделія нарешті теж виходила на публіку. І в неймовірних оваціях бачила більше заслугу власної вроди, ніж витривалості свого ведмедика.
РОЗДІЛ СОРОКОВИЙ, У ЯКОМУ КАРЛИК ПІНЯ МУСИТЬ ВИБИРАТИ
Уже кілька місяців цирк долав цю велетенську країну, яка простяглася від одного океану до іншого. Маленькі містечка і гігантські мегаполіси однаково тепло приймали цирк "Бухенбах" та його коштовну перлину — найдужчу людину Старого і Нового світу.
Після втрати єдиного спільника карлик Піня впав у тугу.
Він постійно боявся, що Пандорський усе розповість мадам Бухенбах. Тоді його виженуть з цирку і він стане знову нікому не потрібен.
Він часто нишком плакав, а вечорами підходив до вагончика хлопців і через шибку дивився, що робить його мавпочка.
Одного разу під час виступу карлика, коли Беня знову почала його скубти і глядачі хапалися за черево, на арену вибігла маленька пані. Вона почала захищати Піню від мавпочки, але та тільки показувала язика і далі продовжувала дерти карлика за довгі пасма.
— Ах ти ж плотивне! — розсердилася пані і почала лупцювати Беню своєю сумочкою. Тепер від реготу заходилися сльозами не тільки глядачі, але й артисти.
Після виступу войовнича пані рішуче ступила за куліси.
— Де джентльмен, який постлаждав від цієї твалюки? — звернулася вона до Пандорського. Той загадково посміхнувся і показав на вагончик Піні.
Через п'ять хвилин карлик вийшов зі своєї домівки у супроводі категоричної пані. Вона сіла за кермо розкішного червоного авто з відкритим верхом, поруч себе безапеляційно всадовила очманілого Піню, завела двигун і рвонула з місця на очах спантеличеного цирку.
— Мене звати Клокі. Мені — тлидцять. І я хочу заміж, — вона не вимовляла літеру "р". (Може, й деякі інші літери міс Кроні не вимовляла, але поки що ми цього не зауважили).
— Клокі, а куди ми їдемо? — насмілився запитати Піня, якому вітер розтріпав кучері.
— Я не Клокі! Я — Клокі!
