Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу - Олександр Гаврош

Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу

Пісенька веселого цирку

Дорослі і малята!

Хлоп'ята і дівчата!

Чекає цирк на вас —

Мерщій біжіть до кас!

Життя — це цирк на дроті,

А цирк — життя в польоті.

Хто істину цю знає,

Той нас не оминає!

Вельможі і прочани!

Селяни і міщани!

Усіх ми радо приймемо,

І на арену вийдемо!

Життя — це цирк на дроті,

А цирк — життя в польоті.

Хто істину цю знає,

Той весело співає!

Нервовим і плаксивим,

Нещасним і злостивим

Даємо лік для всіх:

Здоровий щирий сміх!

Життя — це цирк на дроті

А цирк — життя в польоті.

Давайте лікуватися

Сміятися! Сміятися!

Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо, не прочитавши її, ви не дізнаєтеся ГОЛОВНОГО.

Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі й раніше. До незаслужено забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об'їздив півсвіту, здобувши величезну кількість перемог. За свою неймовірну силу його нарекли ім'ям уславленого античного борця Кротона.

Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці "Кротон". Він товаришував зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.

І хоча "Неймовірні пригоди Івана Сили" здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не так цікаво.

А де в цій книжці правда, а де вигадка — спробуйте з'ясувати самі.

ПЕРША ЧАСТИНА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ

Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.

— Ого, скільки народу! — присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.

— То що, земляче, будеш чинити? — він справно скрутив саморобну цигарку.

— Та хіба я знаю, вуйку? — пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. — Піду кудись на роботу найматися.

— І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, — дядько окутався густим димом.

— А чого він першим ліз! — здвигнув плечима Сила. — Та я його не сильно того… Так, струснув легко.

— Еге, струснув! — вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. — Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! — постукав він себе кривим пальцем по чолі.

— Що тепер