Дівчина з ведмедиком - Віктор Петров (Домонтович)

— Що з Лесею? Що це сталося?

Зина зла й роздратована. Вона різко скидає міндаль з лави й каже:

— Довели дівчину до сліз!

А потім, нагнувшись мені до обличчя, зігнувшись, як кішка, кидає мені:

— Пантофля!..

І, гукаючи, втікає за Лесею:

— Ле-сю! Ле-сю!..

Другого дня Леся, підійшовши до мене, просила в мене пробачення за вчорашнє своє поводження. На неї шкідливо вплинуло те, що вона надто довго лежала на сонці, вона перевтомилася, і в неї попсувалися трохи од морського купання нерви. Отже, лікар, у якого вона сьогодні була, на тиждень заборонив їй купатись і брати соняш-ні ванни.

9

Місяць моєї відпустки промайнув, як мить. Так, здавалось, недавно мене зустрічали на пристані Леся й Зина, а ось сьогодні прийшов рке й час від'їзду.

Вранці я зробив прощальний візит. Мар'я Семенівна попрощалася дуже привітно. Вона дуже задоволена з того, що я прожив місяць з ними в Криму. Вона мені особливо вдячна, бо я багато допоміг їй. Дівчатка нудьгували до мого приїзду, з моїм приїздом вони розважились. Взагалі, з мене дуже мила, послужлива й приємна людина.

Прощаючись зі мною, Мар'я Семенівна висловила сподіванку, що коли на початку жовтня вони повернуться до Києва, то я не відмовлюсь викладати дальший курс Зині й Лесі. Правда, вона знає, що мені це тепер буде важко й незручно, бо я надто переобтяжений роботою на заводі, та Олександер Владиславович в останньому листі знов нагадував їй, гцоб вона не забула перебалакати й умовити мене.

Посилання на Олександра Владиславовича бринить, як вищий і остаточний аргумент. Мар'я Семенівна не припускає, щоб після цього я міг відмовитись.

Я не відмовляюсь. Я запевняю, що продовжувати лекції в Тихменєвих уважатиму за свій незмінний обов'язок.

Як минулої зими, так і цієї, мені не легко буде одриватись од своєї праці на заводі для приватних лекцій. Коли я й згоджуюсь, то винятково задля Зини.

З Лесею й Зиною не прощався, бо вони збирались проводжати мене й обіцяли о пів на одинадцяту прийти на горішнє шосе подивитись, чи гаразд ув'яжуть на автомобілі мої валізи. Поки я складатиму речі, обмінюватимусь побажаннями, подяками й люб'язностями з Мартою Борисівною, Казимиром Владиславовичем, Танюсею, Мустафою, стискаючи руки іншим співмешканцям, вони матимуть час і встигнуть піти на море викупатись.

До верхнього шосе, де я сяду на Кримкурсівський авто, з годину ходу. Двоє татарчат, перегукуючись і забігаючи вперед, тягнуть мої речі. У мене на руці баульчик і пальто. Пече сонце. Здається, за весь місяць не було такої спеки, як сьогодні. Розпечена кам'яниста стежка, що йде повз виноградники, палає. Кожен кам'янець гарячий, ніби його викинули з грубки. На дорозі іноді трапляються фігові дерева з лопухатими зелено-сірими листками, але вони не дають тіні.

Я спиняюсь.

На тлі біло-сірих скель синіє Яйла. Яке блаженство було б лежати зараз в тіні кипарисів та сосен і не ворушитись! Хіба кликнути хлопчиків і повернутись назад? Тоді й сьогодні, як у цей час вчора й позавчора, я сидів би, прихилившись до дерева, і дивився б, як рівно-рівно дихає вві сні Зина. Хіба?.. Я спиняюсь і обертаюсь лицем до моря. Воно сьогодні блакитно-біле: в таку спеку уплисти в море за верству, лягти на спину і, закинувши руки за голову, повільно на рівних хвилях гойдатись...

Еге, як наперед забігли хлопчики, що несуть мої речі. Нема чого мріяти й баритись. Бадьоріше... Треба витерти хусткою окуляри, залляті потом, і швидше йти, щоб не спізнитись на автомобіль. Авто не чекатиме. Вперед...

Лесю й Зину я застаю вже на шосе. Я здивований, як швидко вони встигли викупатись і піднятись вгору.

— О, ми швидко, а ось Ви марудите!

Півгодини, що довелося чекати, поки прийде Кримкурсівський автомобіль, проходить у легкій балаканині. У всіх, здається, сьогодні лагідний настрій. Чи це, може, тут у прозорому гірському повітрі навіть розлука стає прозора й легка? Я втішений, що розмова точиться жваво, що жодна хмарка не застелює блакитного неба, і ми не натрапляємо на тему, яка могла б зіпсувати останню хвилину. Я стежу очима за Зиною, чекаючи від неї якогось вибрику, але вона сьогодні на диво спокійна й проста.

Чи, може, Зина щось готує на останнє? Проте поки що все йде гаразд!

Зина в білому легкому напівпрозорому вбранні з засмаленим темно-брондзовим тілом, здавалось, жевріла, рожевіла, пломеніла...

З-за повороту з м'яким шипінням плавно підкотився авто.

Ще декілька фраз, що ними перериваємо хвилини чекання, поки, прикривши валізи притрушеним курявою брезентом, ув'яжуть їх і притягнуть мотузками.

Речі упаковано й ув'язано. Сирена кахикає й перхкає, різким дзюрчанням скликаючи пасажирів, що, скориставшись із зупинки, повиходили й розійшлися по шосе.

Я попрощався з Лесею, стискаю руку Зині. Її маленька рука зникає, тане в моїй. На міцне стискання вона відповідає міцним. Ще раз, ще мить, і ми розлучимось.

Шофер закручує машину, і авто починає тремтіти. Пропонують сідати. Останній погляд, помах вій, ласкава посмішка. Дверці захлопнуто, і я, розстилаючи на колінах пальто й уміщаючи в ногах баульчик, уже сиджу на свойому шкуратяному стільці в авто.