Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Енде
– Я відіб'ю бажання в цих чужинців, – сказав він про себе, – накажу схопити їх як шпигунів та кинути до їх до в'язниці. Треба тільки бути обережним, аби цар ні про що не дізнався, а то буде мені непереливки.
Потім він викликав капітана палацової варти. Той прийшов і, витягшись у струнку, відсалютував великою кривою шаблею.
Це був високий та дужий чоловік із похмурим, укритим шрамами обличчям. За всієї своєї лютості до того ж не дуже розумний. Єдине, що він умів, – це коритися. Коли хтось із бонз віддавав йому наказ, він виконував його не замислюючись. Неважливо, яким був наказ. Це він завчив раз і назавжди.
– Пане капітане, – сказав головбонза, – доставте до мене двох чужинців, що чекають перед палацом. Але нікому ані слова, зрозуміло?
– Слухаюсь, – відповів капітан і, відсалютувавши, вийшов, щоб скликати солдат-охоронців.
Глава десята, у якій друзі потрапляють у біду
Мандрівний усландський цирк закінчив виступ на біс, і на майдані знов пролунав грім оплесків.
– Ну ось! – сказав Лукас Джимові.– А тепер підемо та спокійно поснідаємо. Грошей у нас зараз точно вистачить.
І, повернувшись до глядачів, виголосив:
– Невеличкий антракт!
Цієї миті розчахнулися стулки дверей із ебенового дерева, і донизу сходами замарширували тридцять чоловік у військовій формі, і гостроконечних шоломах і з великими кривими шаблями на боку. Юрма принишкла та боязко розступилася.
Три десятки солдатів промарширували просто до усландських циркачів. Вони оточили друзів кільцем, і капітан наблизився до Лукаса.
– Прошу вельмишановних чужинців невідкладно слідувати за мною до палацу, якщо їм буде завгодно, – наказав він хрипким гавкаючим голосом.
Лукас обдивився капітана з голови до ніг. Потім витяг із кишені свою носогрійку, ретельно набив її тютюном та розкурив. Коли вона як слід задиміла, Лукас знову повернувся до капітана та спокійно відповів:
– Ні, зараз нам зовсім не завгодно. Ми саме збиралися піти поснідати. Увесь цей час ви не особливо поспішали, а тепер і ми не поспішаємо.
На обличчі старшого офіцера, вкритому шрамами, з'явилася ввічлива гримаса, і він прогавкав:
– Я перебуваю тут за найвисокішим наказом, аби забрати вас обох. А маю виконати наказ. Коритися – моя професія.
– А моя ні,– відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмаринку. – Хто ви взагалі такий?
– Я капітан царської палацової варти, – проричав капітан, салютуючи своєю шаблею.
– А хто вас прислав, цар мигдальський? – провадив розпитування Лукас.
– Ні,– відповів капітан, – ми від пана І Те Де, головбонзи.
– Як ти вважаєш, Джиме? – звернувся Лукас до хлопчика. – Що спочатку: поснідаємо чи сходимо до пана І Те Де?
– Не знаю, – відповів Джим, ні про що не підозрюючи.
– Ну добре, – вирішив Лукас. – Ми будемо ввічливішими за нього і не примушуватимемо на себе чекати. Пішли, Джиме!
Оточені палацовою вартою, друзі піднялися дев'яноста дев'ятьма срібними сходинками та увійшли до брами палацу. За ними захлопнулися важкі стулки з ебенового дерева. Вони потрапили до просторого коридору, прикрашеному із неймовірною розкішшю. Товсті виті колони із зеленого нефриту підтримували стелю, вкритий мерехтливими перлами. Усюди висіли драпірування з червоного оксамиту та коштовного візерунчастого шовку. Трохи далі коридор розгалужувався направо та наліво. Джим і Лукас побачили безліч дверей, за кожні п'ять метрів нові. Їх була незліченна кількість, бо один боковий коридор вів до інших бокових коридорів, і всі вони були такі довгі, що здавалося, ніби їм взагалі немає кінця.
– Це, вельмишановні чужинці,– приглушеним голосом сказав капітан, – царське міністерство. Будьте ласкаві слідувати за мною, я доставлю вас до ясновельможного пана головбонзи І Те Де.
– Власно кажучи, – буркнув Лукас, – ми хочемо до царя, а не до пана І Те Де.
– Ясновельможний пан головбонза неодмінно проводить вас до його царської величності,– відповів капітан, і на його обличчі з'явилася ввічлива гримаса.
Вони ще довго крокували вздовж та поперек різноманітних коридорів, поки нарешті не зупинилися у якихось дверей.
– Це тут, – улесливо прошепотів капітан.
Лукас безтурботно постукав, і вони з Джимом увійшли досередини.
Солдати залишилися стояти біля входу.
У кімнаті на високих стільцях сиділи три дуже товстих бонзи. Посередині на найвищому стільці сидів бонза в золотому вбранні. Це й був пан І Те Де.
Усі троє тримали в роках шовкові віяла, постійно ними обмахуючись. Перед кожним бонзою навприсядки сидів писар із папером, тушшю та китичкою, бо в Мигдалії заведено писати китичкою.
– Доброго ранку, панове, – дружелюбно сказав Лукав, приклавши пальці до козирка. – Це ви будете пан І Те Де, головбонза? Нам хотілося б до царя.
– Доброго ранку, – посміхаючись, відповів головбонза. – Трохи пізніше ви, певно, підете до царя, трохи пізніше.
– Може бути, – додав другий бонза, знизу подивившись скоса на першого.
– Це не цілком виключено, – почувся голос третього. І тут усі троє закивали один одному, а писарі схвально захихотіли і, схилившись до своїх паперів, записали дотепні слова бонз, аби зберегти їх для нащадків.
– Перш за все ласкавіше дозвольте задати вам кілька запитань, – сказав головбонза. – Хто ви такі?
– І звідки ви взялися? – поцікавився другий бонза.
– І що вам тут треба? – запитав третій.
– Мене звуть Лукас-машиніст, а це мій друг Джим Кнопка, – сказав Лукас. – Ми приїхали з Усландії
