Дівчина з ведмедиком - Віктор Петров (Домонтович)

Я ледве-ледве встигаю стриматись і примусити себе не розсміятись. Цю фразу, висловлену таким безапеляційним тоном, натурально було б почути від жінки, яка звикла за роки війни й революції жити самостійно й відповідати за свої вчинки тільки перед собою й ніким більше. Але що скажеш, почувши цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні? Чи, може, ця психологія жіночої незалежносте охопила всіх і стала властивістю доби?

Зина дивиться на присутніх з викликом. Вона змахує своїм підголеним коротким волоссям.

— Безневинність! Падіння! Безглузді й затуркані слова... Вони не наші, й для нашого покоління вони не властиві. Наші бабусі, коли старовинним романам вірити, може, й мали деяку рацію так думати й говорити. Як описується в цих романах, дівчину, що родила дитину, ганьбили; батьки проклинали її й, проклявши, божеволіли, а вона в одчаї йшла на річку, шукала ополонку і в ополонці з дитиною на руках топилася. Тепер така ошукана дівчина йде в суд і в суді вчиняє позов про аліменти.

Я почуваю себе ніяково.

— Не знаю, Зино, що я маю сказати Вам? На мою думку, Ви спрощуєте там, де це спрощення в кожнім разі може бути небезпечним.

Але Зина не слухає мене. їй до вподоби говорити ризиковані речі. Вона говорить упевнено, ніби всі питання вже наперед і остаточно розв'язані. Ця її тенденція висловлюватись різко й рішуче могла б здатись зворушливою, коли б вона не була аж надто явна.

Я воджу пальцем по скроні: у мене така звичка, коли я нервуюсь! Я, справді, нервуюсь. Передо мною Зина, яка, відчувши в собі жінку, в передчутті кохання, що ще не родилось, помацки блукає по стежках свого незнайденого й непізнаного кохання. Почувши в собі жінку, Зина заперечила дівоцтво. Я з тривогою вдивляюсь у її фіял-кові очі, в рожеву схвильованість обличчя, в ясний абрис нецілованих губ і тішу себе надією, що все, що вона говорить, це поки що слова й тільки слова

Мар'я Семенівна притягає Зину до себе, обіймає її й цілує в коротке підголене волосся.

— Моя хороша! Моя хороша Зино!.. Ви не слухайте її, І політе Миколайовичу. Це все вона тільки говорить. Вона говорить жахливі речі, але вона гарна й хороша чиста дівчинка. І завжди була — трохи неслухняна, правда... А тепер усі говорять таке. Як послухаєш, волосся сторч стає. Жах, що кажуть, а потім посидиш, лагідно побалакаєш, і виходить, що й людина чемна, сумлінна й жахливого нічого немає. Ото й Зина така! Говорить — бозна що про неї подумати можна, а насправді — така хороша, мила моя дочка!

У Зини, що пригортається до матері, вигляд киценятка: ось-ось замуркоче.

Леся жде, поки Мар'я Семенівна скінчить говорити, а тоді звертається до Зини:

— Я тебе слухаю, Зино, і не вірю тобі. Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне.

Зина жваво з піднесенням підхоплює Лесину репліку:

— Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!

Леся, ніби спокійно, але в другий бік дивлячись, каже:

— Справді, все, що ти зараз сказала, це цілком неправдоподібні речі, для яких, на мою думку, жодного не може бути пробачення.

З

Я користаюсь з цього моменту, коли в суперечку встряє Леся, щоб припинити розпочату, досить таки двозначну розмову й перевести її на інші рейки. Я запитую Зину, що може означати ця підкреслена її ворожість до "подібностей". Чи не знаходить вона, що за останній час ці слова "подібності" й "неподібності" зробилися її улюбленими словами? Вони набули для неї значення якогось терміна, вона маніфестує цими словами. Який сенс цих маніфестацій? Звідкіля, хтів би я знати, Зина засвоїла звичку грати цими протиставленнями правдоподібного й неправдоподібного?

Зина виривається од матері, оббігає навколо столу, бере найближчого стільця й сідає проти мене. Вона радіє з того, що я звернув увагу на її улюблені слова й зацікавився ними. Вона сяє, вона щаслива Вона, їй так здається, нарешті в моїй особі знайшла людину, що їй співчуватиме. Вона сяє, як може сяяти тільки 17-літня дівчина, на хвилину упевнившись, що в світі все тільки покірний матеріал, з якого вона зможе ліпити вигадані постаті своїх химерних дівчачих фантазій.

— Я дуже втішена, що Ви помітили мою нелюбов до правдоподібного. Ви повинні бути моїм спільником Ви, Іполіте Миколайовичу, будете за мене, за неправдоподібне, і заперечуватимете всі правдоподібності!

Але я розчаровую Зину своєю стриманістю. Я запитую:

— Вам не випадає сумніватись щодо моєї симпатії до Вас, але даруйте мені, Зино, я не розумію, чому саме я маю заперечувати правдоподібності?

Зина почуває до мене найщирішу жалість. Вона хоче урятувати мене з полону погибельних оман, в якому я, на її думку, нудьгую.

— Правдоподібне? Ви питаєте, що таке правдоподібне? Треба зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда. Ми ж шукатимемо самої тільки правди, а не її оманних подібностей. О, Іполіте Миколайовичу, прилучайтесь до нас, що заперечують правдоподібності і прагнуть неподібних, неправдоподібних істин.

І, міняючи патетичний тон гучних маніфестацій на тон особливої милої задушевности, вона додає:

— Коли Ви прилучитесь до нас, я Вам подарую обіцяного торік ведмедика.

На носку Зининої лякованої туфлі тремтить блискуча пляма від електричної лямпочки. Виблискуючи променем вузького носка вузької туфлі, Зина тріюмфує. Вона задоволена, що справилась з коментарем вишуканих і заплутаних словосполучень.

Я не зовсім поки що уявляю собі, чи жартує Зина, чи говорить серйозно. Я звертаюсь з проханням витлумачити мені, звідкіля взято всі ці неподібні вислови, урочисті проголошення, неправдоподібні фрази.

Так розмова переходить на особу досі мені невідомого поета Стефана Хоминського, і я довідуюсь, що, живши цього літа на підмосковній дачі, Тихменєви мали нагоду познайомитись