Андріївський узвіз - Володимир Діброва

Я все це, каже чоловік, прекрасно розумію. Я тільки боюся, що ви мене можете не охрестити. Бо хто я такий? Прийшов з вулиці і вимагає тут. Це правда. Але ж візьміть до уваги, що мене ніколи ніхто не вчив. Відносно церковних справ. І порядків. Не пояснював, як треба. Тому вам легше. Вас, мабуть, ізмалку, поступово, в родині…

В родині, несподівано вибухає піп, змалку?!

Я хотів сказати, захищається чоловік, що ви ж, мабуть, не з нуля…

Всі ми тут, важко дихає піп, не з нуля. Ми всі з мінуса! И доки нас по голові якась кувалда не…

Піп знімає руку з чоловікової спини. Якийсь час ніхто нічого не каже. Піп міг, навіть, вже десь податися.

Як же тепер бути, вигукує чоловік навмання. Я ж думав ви всіх приймаєте. Чи вам потрібні характеристики?

Як це сталося, раптом питає його піп.

Що саме?

Зустріч.

Яка зустріч? Коли?

З Ним. Він мусив до вас напряму звернутися.

Чоловік мовчить. Він боїться далі розпитувати.

Моє життя, пояснює він обережно, так склалося. Якось логічно до цього підвело. Розумієте?

Ні, каже піп. В житті немає логіки. Тобто, вона є. Тому що все — частина Задуму. Але його не завжди видно. До певного часу.

Це так, каже чоловік з полегкістю, нема ніякої логіки. От чому сьогодні вранці мені… як би сказати… щось немов… якась неначе прірва…

Це — воно!

Піп гупається на коліна впритул до чоловіка. Той машинально відсовується, ніби передбачає, що ряса буде відгонити або борщем, або оселедцем. Насправді ж, від попа віє багаттям і жаром охоплених полум’ям сухих колод.

Це прекрасно, дрижить у попа голос.

Що саме?

Прірва!

Чому?

Прірва — це і є ваша кувалда! Знак!

Хіба?

Так! Якщо тут — чорнота, то там — світло. Ідіть туди! Тримайтеся його!

Як?

О, каже піп, як я вас розумію, і без попереджень та передмов зізнається, що слово "Бог" він вперше почув, коли йому було ген за тридцять. Що його батько, генерал, не давав продиху ні чужим, ні своїм. Що піп замолоду бунтував проти батька, був вільним художником, плодив скрізь байстрюків і жив на батьківській урядовій дачі, аж доки не підпалив її і не втопив у річці генеральську службову машину, разом з водієм (водія відкачали). Батько змушений був рятувати сина від тюрми. Це йому коштувало усіх привілеїв та пільг. І як тільки він пішов на пенсію, то зразу ж і помер. А його синові почала спершу снитися, а тоді і ввижатися батьківська зловісна машина. И не так машина, як її багажник. Сни були завжди однакові. Немов його зв’язали, встромили в зуби кляп і запхали в багажник. І ту машину кидають з кручі у вир. От він б’ється у повній темряві, крутиться, як гад, а машина тим часом поринає у мул. Навіть, якщо він виштовхне кляп і розірве мотузки, і виб’є ногами замок багажника, то чи встигне він виплисти на поверхню, перше, ніж його удавить болотяна твань?

Я не думаю, каже чоловік.

Я, каже піп, теж.

А далі, питає чоловік, що було далі? Зустріч? Невидима рука висмикнула вас зі слизоти й винесла на тверде? Ви покинули малювати абстракції й стали писати ікони?

Щось такого типу.

I так ви знайшли себе?

Я знайшов щось незрівнянно більше.

Віру? З якою до вас прийшли спокій і певність?

Ні.

Ні?

Віра — це як стрибок через прірву.

Чоловік так переймається розмовою, що на якийсь час забуває про біль у колінах. Але біль, немов вередливий дітвак, вміє нагадати про себе.

Для чого ж тоді, стогне чоловік, весь цей обряд, якщо, навіть, він не є гарантією?

Яку вам ще гарантію треба? Зробити для нас більше, ніж уже зроблено, неможливо. И нема таких слів, щоб сказати нам більше того, що вже сказано.

Але ж людині потрібний якийсь захист. Якщо не матеріальний, то духовний!

Хрещення, каже піп, ось весь наш захист.

Чоловік не певен, чи має він право, незважаючи на судому, піднятися з колін, тому він знову валиться руками на підлогу.

Чекайте, каже піп і десь іде. Він вертається з книжкою, з кадилом, в єпитрахилі поверх ряси і охрещує чоловіка.

* * *

Наприкінці березня у чоловіка починає мінятися зір. Тепер вся сучасність повстає перед ним з погляду вічності.

Треба, вирішує він, описати це явище у монографії, яка поєднувала б синтез нового бачення з вершками життєзнавства. Якщо його ректор натисне на міністерство (а він може), то вже на той рік вони зроблять монографію базовим вузівським підручником (чому б і ні?).

Чоловік розпочне зі вступу, в якому намалює образ юрби. Тоді вибере якогось окремого представника і спрямує на нього вістря свого аналіза. Кількома штрихами, мов ювелір, що схилився над ще не очищеним від руди діамантом, окреслить його похнюплену поставу, а тоді влучним словом поставить йому свій діагноз. Не для того, щоб познущатися, а для його ж блага. Щоб він, нарешті, побачив себе, і вжахнувся, і почав робити висновки. Тому що в цього типового представника все не так, як слід. Він і дихає поверхово, й харчується бозна-чим, ї як замолоду, так і тепер чимось зловживає.

Його світосприйняття — окрема тема. I формулювати її треба не науковими термінами, а близькими читачеві образами. Наприклад, життя — це болото. По гарячих слідах прив’язати цей образ до етапів його життя. Під етапи підвести аналіз найбільш уживаних слів