Матінка Кураж та її діти - Бертольт Брехт

очі в священика.
Матінка Кураж. Отже, я закуплю товар. Я покладаюсь на вас.
Раптом Катрін кидає на землю кошика з пляшками і тікає з намету.
Кафін! (Сміється). Ісусе, вона ж чекає миру. Я обіцяла їй, що коли настане мир, у неї буде чоловік. (Біжить слідом за нею).
Писар (підводячись). Я вифав, бо ви базікали. Платіть.
Матінка Кураж (повернувшись із Кафін). Не будь дурною, хай війна фохи затягнеться, ми ще заробимо фошки фошей, і від цього мир буде ще кращий. Збігай-но в місто, це ж не далі як десять хвилин ходьби, і візьми краму в шинку "Золотий лев", найдорожче забери з собою, а по решту ми пізніше заїдемо з фургоном. Я вже про все домовилась. Тебе проведе пан полковий писар. Солдати фохи не всі пішли на похорон командувача, і з тобою нічого не станеться. Ну, йди з Богом, та диви, щоб у тебе нічого не відібрали, думай про свій посаг!
Катрін пов'язує голову клаптем полотна і виходить з писарем.
Священик.А ви не боїтесь відпустити її з писарем?
Матінка Кураж. Вона не така гарна, щоб хтось на неї зазіхнув.
Священик. Я давно дивуюсь, як ви вмієте торгувати і виходити з усякої скрути. Розумію, чому вас назвали Кураж.
Матінка Кураж. Бідним людям потрібна сміливість, чи то, як кажуть, кураж. Інакше вони загинуть. Та вже й для того, щоб уставати вранці, потрібна сміливість. Або для того, щоб зорати поле, та ще й під час війни! Або дітей на світ приводити, хіба це не сміливість? Адже що тих дітей чекає? їм доводиться бути катами одне одному, мордувати одне одного, тоді як їм хочеться дивитись одне одному в обличчя, а на це потрібен кураж. І те, що вони терплять імператора й папу римського, теж доводить, яка в них неймовірна сміливість, бо за імператорів і пап вони кладуть свої голови.
(Сідає, виймає з кишені люлечку і закурює). Може б, ви нарубали дров?
Священик (неохоче скидає куртку, готуючись рубати). Я, власне кажучи, пастир душ людських, а не дроворуб.
Матінка Кураж. Душі в мене чортма. А от дрова мені потрібні.
Священик. Що це у вас за люлечка?
Матінка Кураж. Люлька, та й годі.
Священик. Та ні, не "та й годі" — я знаю чия.
Матінка Кураж. Невже?
Священик. Це люлечка кухаря з полку Уксеншерни.
Матінка Кураж. Якщо ви знаєте, навіщо ж питати з такою безвинною міною?
Священик. Бо я не знав, чи ви умисне курите саме цю люльку, чи ні. Могло ж бути, що ви копирсались у своїх манатках і, не дивлячись, узяли першу-ліпшу люльку, яка трапила під руку.
Матінка Кураж. А може, так воно й є?
С в я щ е н и к. Та ні. Ви знаєте, чия вона.
Матінка Кураж. Ну то й що, як знаю?
Священик. Кураж, я застерігаю вас. Це мій обов'язок. Навряд чи вам будь-коли доведеться бачити того чоловіка, але не шкодуйте, це ваше щастя. Мені він не здався серйозною людиною. Якраз навпаки.
Матінка Кураж. Он як? А як на мене, він гарний чоловік.
Священик. Ага, і таких людей ви вважаєте гарними? А я ні. Я й не думаю зичити йому лихого, але ж назвати його гарним я не можу. Я б скоріше назвав його донжуаном, та ще й підступним. Гляньте на люльку, якщо ви мені не вірите. Визнайте, що вона показує його натуру.
Матінка Кураж. Нічого не бачу. Стара люлька, та й годі.
Священик. Люлька напівпрокушена. Він насильник. Це люлька безжального насильника, ось що ви можете прочитати на ній, якщо ви ще хоч трохи здатні міркувати.
Матінка Кураж. Не розколіть мені дровітні.
Священик. Я вже вам сказав, що з мене поганий дроворуб. Мене вчили дбати про людські душі. Тут зневажають мій хист і мої здібності, примушуючи до тяжкої роботи. Даровані мені Господом таланти тут аж ніяк не виявляються. Це гріх. Ви не чули моїх проповідей. Своєю промовою я можу так запалити солдатів, що вороже військо здасться їм отарою баранів. А власне життя здасться солдатам старою смердючою онучею, яку вони ладні викинути геть, аби лише здобути перемогу. Бог нагородив мене силою переконання. Моя проповідь може вас так захопити, що ви втратите слух і зір.
Матінка Кураж. А мені зовсім не хочеться втрачати слух і зір. Що б я без них робила?
Священик. Кураж, я часто думав про те, чи за вашими тверезими словами не криється душевна теплота. Адже й ви людина і потребуєте тепла.
Матінка Кураж. Тепло в нашому наметі буде, як ви наколете доволі дров.
Священик. Не викручуйтесь. Насправді, Кураж, я часом питаю себе, а що, якби нам зійтися ближче. Бо ж вихор війни захопив нас і якось по-дивному з'єднав.
Матінка Кураж. А я гадаю, ми й так досить близькі. Я варю вам їсти, а ви теж щось робите, наприклад, рубаєте дрова.
Священик (підходить до неї). Та ні, ви розумієте, про яке ближче я кажу. До чого тут їжа, дрова, всякі низькі потреби. Хай ваше серце заговорить, не будьте жорстока.
Матінка Кураж. Не підходьте до мене з сокирою. Це вже аж занадто близько.
Священик. Та не зводьте всього на жарт. Я людина статечна і те, що сказав, добре обміркував.
Матінка Кураж. Священику, майте розум. Я до вас прихильна, і мені не хотілось би дати вам прочухана. Єдине, про що я думаю, — це як прогодувати оцим фургоном себе і своїх дітей. Я не вважаю його за свій, а щодо любовних пригод, то мені зараз не до них. Саме тепер, коли командувача вбито і скрізь говорять про мир, я йду на ризик — закуповую крам. Куди ви дінетесь, якщо я розорюся? Бачте, про це ви не подумали. Нарубайте нам дров, тоді ввечері у нас буде тепло, а в такі часи це вже не абищо. А це що таке? (Підводиться).
Входить захекана Катрін, у неї над оком рана. Вона тягне купу всіляких речей, пакунків, шкіряного товару, барабан тощо.
Що сталось? На тебе напали? Як верталась? На неї напали, коли вона верталась! Мабуть, це той кіннотник, що напився тут, як хлюща! Не треба було пускати тебе. Кинь це манаття. Нічого страшного, до кістки не протято. Ось я перев'яжу, і через тиждень загоїться. Гірші за звірів, поганці. (Перев'язує рану).
С в я щ е н и к. А я їх ні в чому не винувачу. Вдома вони не ґвалтували. Тут винні ті, хто розв'язував війну, хто вивертає назовні найгидкіше, цю є в людях.
Матінка Кураж. Хіба писар не проводжав тебе назад? Ти порядна дівчина, тому вони й не залицяються до тебе. Рана не глибока, шраму не залишиться. Ну ось, уже перев'язала. Заспокойся, я тобі щось дам. Я щось сховала для тебе, зараз побачиш. (Дістає з мішка червоні