Міо, мій Міо - Астрід Ліндгрен

більше не побачу прекрасного яблуневого цвіту.
Зачаровані птахи
Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м'якої трави. Бо я їхав до країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости і ні дерева, ні трава.
Ми їхали крізь ніч. Їхали дуже довго. Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позад нас, і ми пірнули в темряву. Місячне світло погасло, земля стала кам'яниста й тверда, навкруги здіймалися голі скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.
— Якби ця стежка була не така темна, — сказав Юм-Юм, — якби ці гори були не такі чорні, а ми не такі малі й самітні!
Стежка йшла закрутами, і здавалося, що за кожним із них на нас чигало безліч небезпек. Мірамісові здавалося те саме. Він увесь тремтів і водно намагався повернути назад. Та я міцно тримав повід і змушував його йти далі. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повищали. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли місця, схожого на браму, — вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.
— Країна Чужинецька, — прошепотів Юм-Юм. — Це вхід до Країни Чужинецької.
Міраміс завзято опирався. Він ставав дибки й так іржав, що нам важко було слухати його. Ми чули тільки те страхітливе іржання. Бо за ущелиною була глуха пітьма. Глуха, а однаково небезпечна. Вона чигала на нас. Тільки й чекала, щоб ми проїхали в ущелину.
Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було.
Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди нас веде дорога.
Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.
Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш. Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та й їхали і не знали, куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч.
Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. Мені часом снилося, що переді мною розлягається велика чорна вода. Але ні я, ні жодна людина на світі ніколи не бачила вві сні такої води, як та, що з'явилася перед моїми очима. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.
На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.
Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?
— Тобі потрібен меч, — сказав Юм-Юм.
Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.
— Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..
Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там стогнав. Бо то могла бути пастка. Але я подумав собі: хай оуде, що буде, а я підійду до нього й подивлюся може, йому справді потрібна допомога.
— Треба глянути, хто то, — сказав я Юм-Юмові.-іреоа допомогти йому.
— Я піду з тобою, — мовив Юм-Юм.
— А ти, Мірамісе, постій тут, — сказав я і погладив коня по лобі.
Він боязко заіржав.
— Не бійся, ми скоро повернемось.
Той, що стогнав, не міг бути далеко, та однаково ми ніяк не знаходили його в темряві. Аж ось почувся його голос:
— Ох… ох… Я помираю з голоду, ох… ох!..
Ми наосліп рушили туди, звідки долинав стогін, спотикаючись у темряві об каміння й раз по раз падаючи, і врешті натрапили на стару хатину. То була маленька хижка, що давно б уже завалилась, якби не спиралася на скелю. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми тихенько підійшли до нього й зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав:
— Ох… ох… я помираю з голоду, ох… ох!..
Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Ми стояли за порогом, а він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.
— Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди! Я сказав, що ми не прийшли кривдити його.
— Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба. Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він дивився на мене так само, як і перше. Я підніс йому хліб ближче до рота, але він ще дужче злякався, наче подумав, що я хочу заманити його в якусь пастку.
— Беріть, — сказав я. — І не бійтеся.
Старий обережно простяг руку і взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.
— Це справді хліб, хліб, що втишує голод, — прошепотів він.
Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках, а він усе їв і їв. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав:
— Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю, — мовив я.
Старий