Міо, мій Міо - Астрід Ліндгрен

ткалі. Вона заплакала. Її сльози, скапуючи на полотно, оберталися в чисті перлини, і полотно ставало ще краще.
— Чого той Жалібник співає? — перепитав я.
— Він співає про мою любу доню, — відповіла ткаля і знов заплакала. — Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.
— Хто вкрав вашу любу доню? — спитав я, але відразу ж і сам здогадався, хто той грабіжник. Тому додав: — Ні, не називайте його імені. Не називайте.
— Не назву, бо тоді погасне місяць, — відповіла ткаля. — Місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми.
— Чого ж вони заплачуть кривавими слізьми? — спитав я.
— Із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено, — відповіла ткаля. — Послухай, про що співає Жалібник над лісом!
Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Грі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.
Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за дітьми, за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати кривавими слізьми, тільки-но чули ім'я жорстокого грабіжника.
Лицар Като! Як я боявся його! Дуже боявся! Та поки я стояв там, у кімнаті, і слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його. Так боявся, що мало не плакав, коли думав, що мені треба зробити.
Ткаля знов узялася до своєї праці. Вона наспівувала сама собі ту саму одноманітну пісню: "Місячне сяйво, серця червона кров…" — і більше не звертала на нас уваги.
— Юм-Юме, — сказав я якимось зміненим голосом. — Юм-Юме, я зараз поїду в Країну Чужинецьку.
— Я знаю, — відповів він.
Я вражено глянув на нього.
— Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув, що маю поїхати туди.
— Як ти ще мало знаєш, Міо! — мовив Юм-Юм.
— А ти? Хіба ти знаєш усе? — спитав я.
— Так, знаю.
Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають.
— Усі знають?
— Так, — відповів Юм-Юм. — Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають.
— Невже?
— І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Їрі та його брати й сестри. І Колодязь, що шепоче ввечері, знає. Кажу тобі, що знають геть усі.
— А мій тато-король?.. — пошепки спитав я.
— Твій тато-король завжди знав про це, — відповів Юм-Юм.
— І він хоче, щоб я поїхав? — спитав я, і голос у мене затремтів.
— Так, хоче, — відповів Юм-Юм. — Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.
— Але ж я так боюся! — Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. Я схопив Юм-Юма за руку. — Я не зважусь на це. Чого мій тато-король хоче, щоб поїхав саме я?
— Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові, — відповів Юм-Юм. — Тільки хлопець королівської крові.
— А як я загину? — спитав я, ще міцніше стиснувши його руку.
Юм-Юм нічого не відповів.
— Однаково мій тато-король хоче, щоб я поїхав?
Ткаля перестала ткати, і в кімнаті запала тиша. Жалібник також замовк. Листя на деревах завмерло, вітер ущух. Стояла глибока тиша.
Юм-Юм кивнув головою і ледь чутно сказав:
— Так, однаково твій тато-король хоче, щоб ти поїхав туди.
Мене охопив розпач.
— Я не зважуся поїхати! Не зважуся!
Юм-Юм мовчав. Просто дивився на мене й нічого не казав. Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.
— Птах співає про мою любу донечку, — сказала ткаля, і з очей у неї знов закапали сльози, що стали на полотні перлинами.
Я стиснув кулаки і сказав:
— Юм-Юме, я їду в Країну Чужинецьку.
Тієї миті в Пущі зашелестів вітер, а Жалібник розлігся такими трелями, яких іще не чув жоден ліс на світі.
— Я знав, що так буде, — відповів Юм-Юм.
— Прощавай, Юм-Юме, — сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу. — Прощавай, любий Юм-Юме.
Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка. Тоді ледь усміхнувся і сказав:
— Я їду з тобою.
Так, Юм-Юм мій друг, справжній друг. Я страшенно зрадів, що він зголосився поїхати зі мною. Але не хотів, щоб він важив своїм життям, тому сказав:
— Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.
— Я поїду з тобою, — ще раз сказав Юм-Юм. — "Хлопець королівської крові на білому золотогривому коні разом зі своїм єдиним другом" — так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.
— Тисячі й тисячі років тому, — підтвердила ткаля. — Я пам'ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Тисячі й тисячі років тому. Ходи-но, Міо, — звернулася вона до мене, — я полатаю твого плаща.
Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м'яко огорнула мені плечі.
— Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню, — сказала ткаля. — А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод. Їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.
Вона дала мені хлібину, і я щиро подякував їй. Тоді обернувся до Юм-Юма і спитав його:
— Тепер ми готові в дорогу?
— Готові, — відповів Юм-Юм.
Ми вийшли надвір, пішли стежкою поміж яблунями й сіли на коня. Жалібник розгорнув чорні крила й полетів у напрямку гір.
Табун білих коней стояв на місці й дивився нам услід, коли ми їхали між деревами. Коні не пішли з нами далі. Яблуневий цвіт білів у місячному сяйві, мов сніг. Мов сніг… Може, я ніколи