Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Усе, що було в моєму житті, можна сміливо розділити на те, що було до Зимнєва, і після. Та що тут казати — тепер я його наречена. Повірити не можу. На моєму пальці милується обручка.

Вадим після хвороби занадто зайнятий на роботі, тому весілля все відкладається й відкладається.

Хіба що я переїхала до нього у квартиру. Тепер ми живемо разом. Так, я іноді заїжджаю додому, щоб допомогти татові. Настя, звісно, продовжує вставати в позу, мовляв, сестра з багатим живе, а нам не допомагає.

Так я й допомагаю. Тату. Тому що він мав рацію. Якщо Настю від своєї цицьки не відчепити, то вона так і буде висіти на ній. Довічно. Тому сумки зібрані, Єгорку в чоло поцілувала, Насті ручкою помахала і вирушила до Зимнєва.

— Софіє, — Вадим виходить у приймальню зі свого кабінету.

Я миттю вдаю, ніби щось друкую. Ще й екран різко розгорається, підставляючи мене з потрохами. Переводжу погляд на Вадима й усміхаюся. Спіймав.

Ух, погляд гарячий, бентежний. Внизу живота стає важко й гаряче. Як він так примудряється заводити мене самим лише поглядом?

— Нам час, — каже він, а на обличчі з’являється усмішка.

— На зустріч?

— Так, нас уже чекають, — він підморгує мені.

В офісі ми не тримаємося за ручки, як якась романтична, закохана парочка. Хоча так і хочеться взяти його за руку. Просто по-людськи. Адже це мій чоловік. Але Вадим мене дивує. Я здригаюся в ліфті, коли його рука накриває мою. Наші пальці переплітаються. Так ми й виходимо в хол, проходячи повз цікавих кумоньок, у яких трохи щелепи до підлоги не падають.

— Вадиме Сергійовичу, — до нас підлітає бухгалтер.

— Я зайнятий. Ми з нареченою їдемо в справах, — каже він. — Всі питання потім.

— А-а, — тільки й видає жінка, проводжаючи нас поглядом.

На виході ми сідаємо в автомобіль.

— А куди ми їдемо? — миттю дістаю щоденник.

— Скоро дізнаєшся, — каже Зимнєв і киває водієві.

Я притискаюся до нього, але мене відразу пристібають ременем безпеки.

Незабаром ми під’їжджаємо до будівлі РАЦСу. Я здивовано дивлюся на Вадима.

— Ну, у нас зазвичай часу немає, — пояснює він. — А тут я подумав, що треба ось так, поки з’явилася можливість.

— Т-так, звісно, — кажу я.

— Сонь, я думаю, уже час, — він гладить пальцем мій великий палець.

— А плаття? — похмуро.

Отже, Анічка не навмисно мене у весільний салон завела? Дивна в них сімейка. Хоча я теж уже в їхній сім'ї.

А чому б і ні? Кому потрібні ці нудні церемонії в білих сукнях, коли думаєш, як би не забруднити її? Або туфлі, які до жаху незручні.

Тут же крапелька авантюри присутня. Мабуть.

Але все ж хочеться якось традиційніше. Задовольнити свої дитячі мрії. Тільки до чого тут мрії, якщо коханий чоловік поруч? Адже друге важливіше. Він мене кохає, він зі мною одружиться.

— Гей, Соне, ти чого? — ми зупиняємося перед дверима, де нас повинні будуть розписати.

Я важко зітхаю й намагаюся відвести погляд, але Зимнєв обхоплює пальцями моє обличчя й підіймає мою голову. Зелені очі дивляться в мої.

— Так, я просто думала, що це буде в більш урочистій атмосфері з родичами й так далі, — пояснюю я.

В очах збираються сльози. Мене обіймають, притискаючи до міцного чоловічого тіла. Так, розридатися за п’ять хвилин до того, як я стану дружиною — ще те задоволення.

— Все буде, Сонь. І плаття, і квіти. Головне розв'язати цю формальність.

І як у якихось романтичних комедіях двері відчиняються, нас запрошують до зали…

Тато? Настя?

Я здивовано дивлюся то на Зимнєва, то на родичів. Тобто, він їх запросив? Ще тут стоїть Аня із сукнею в руках. І у всіх обличчя щасливі й задоволені. Повірити не можу. Тобто це не просто мене притягли з роботи, щоб одружитися, а справжнє свято?

Аня допомагає мені переодягнутися в те саме плаття, яке ми вибирали разом, в окремій кімнатці РАГСу.

Церемонія минає як у тумані. Я кажу так». І Зимнєв каже «так». Обручка ковзає пальцем. Ну от і все. Тепер я офіційно Софія Зимнєва.

Потім ми прямуємо в ресторан, де сидимо і святкуємо. На нашу честь підносять тости, ми з Настею на пару відбираємо в тата чарки з коньяком, замінюючи їх на мінералку. Єгорку Настя залишила на сусідку.

Ох, так кумедно спостерігати за Вадимом, який спілкується з моїм батьком. Особливо, коли він повідомив татові, що ніякий не водій боса, а сам керівник. Ось тут у мене вуха горіли так, що на них можна було яєчню смажити. Але нічого. Тато приймає все спокійно. А потім вони з Зимнєвим про щось говорять наодинці.

Знаючи тата, напевно, розпинається про те, що мене не можна кривдити.

А в мене, здається, є ще одна новина, яку мені захотілося перевірити зранку, але забула про неї.

І таки так. Мені теж є чим порадувати свого чоловіка.