Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Та йди ти.

Зв’язок обривається.

— Іди в ліжко, — спокійно кажу Вадиму, який підпирає одвірок.

— Кинь телефон, — хрипить він.

— Я викличу «швидку». Там татові погано. Мені потрібно буде поїхати.

Я теж вмію бути впертою. Хиткою ходою Зимнєв підходить до мене.

— «Швидка допомога», слухаю вас.

— Здрастуйте, терміново потрібен лікар за адресою, — простягаю Вадиму чашку з жарознижувальним, а сама затискаю телефон плечем, — Михайлівська тридцять три, квартира сім — останній поверх. Хворий чоловік, тридцять п’ять років, висока температура, піт, загальна слабкість.

— Добре, записали, час очікування двадцять хвилин…

Телефон у мене все-таки відбирають. Вадим злий. Пихкає на мене, ніби бик, стискаючи гарячу чашку долонями.

— Мені тридцять два! — повідомляє чомусь.

— Мені треба їхати, — дивлюся на нього.

— Навіщо «швидку»? — він закочує очі. — Я тобі казав нікого не викликати. Ось вип’ю цю бурду — і вистачить.

— Вадиме. Тобі потрібна допомога.

Зимнєв важко зітхає.

— Мені треба поїхати, — вмовляю його, як дитину. — Прошу, повернися в ліжко. Усе буде добре. Я обов’язково до тебе повернуся.

Мовчу, що може бути, якщо татові зовсім погано не стане.

Боже, не змушуй мене вибирати між двома дорогими мені чоловіками! Нехай у всіх усе буде добре.

Вадим киває і вмощується на стілець.

— Краще б йшов спати, — я знову торкаюся його чола.

Ні, температура так і не впала.

І знову дзвінок від Насті.

— Соне, приїжджай, — благає вона. — Я Єгорку залишила сусідці, але я не можу сама! У мене немає грошей! Я не знаю, що робити! Соне!

— Добре я їду.

Вадим сидить за столом із заплющеними очима.

— Іди в ліжко, — кажу. — Тобі потрібно лежати, так краще буде.

Він підводить на мене погляд і злегка усміхається.

— Не так я хотів провести цей вечір із тобою.

Потрібно заспокоїтися. Тато з Настею. Я з Вадимом до приїзду «швидкої». Чому все в один день? Я не можу залишити цього чоловіка. Я закохалася в нього. Пів року бігала від себе і своїх почуттів до нього, але влипла, як муха в павутину.

Відводжу його в кімнату.

Вадим скидає ковдру. Я кладу холодну ганчірку йому на чоло, але він і її змахнув. Де ж «швидка»? Уже понад двадцять хвилин минуло!

Він же сам залишиться. Навіть охорона не допоможе.

І як же там тато? Але Вадиму так погано, що я не можу залишити його самого. Врешті-решт, Настя може посидіти з батьком! Я не можу тягнути всі лямки на собі.

Я подумки кричу Зимнєву: будь ласка, позбав мене вибору! Я не можу вибирати між вами двома.

Вадим затихає. Я вкриваю його і знову кладу холодну ганчірку на чоло.

Груди чоловіки повільно здіймаються при кожному ковтку повітря, чується хрип.

І знову дзвінок від Насті.

— Соне! Ми в лікарні. Що робити? Тата кладуть у палату інтенсивної терапії.

— Насте, просто будь із татом.

— І чекати, поки ти натрахаєшся? — шипить вона.

Я прикриваю очі пальцями й масажую повіки. Тільки б не зірватися. Я й так уже натягнута до межі. Дуже хочеться висловити все, що думаю.

— Ось, мовчиш же.

— Насте, ти теж його донька! Просто замовкни й будь поруч! І не смій валити все на мене!

Тепер уже я вимикаюся. Обхоплюю себе за плечі. Не залишилося сил навіть заплакати.

— Іди, — чую хрипкий голос Вадима.

Він дивиться на мене.

— Ти двері лікарям не відчиниш.

— Я викличу Аню, — він тягнеться до свого телефона на тумбочці.