Вона підкориться мені - Олена Сашина

Поліна

— А, Поліночка повернулася. В магазин ходила? Чому не попередила? — розпливається в посмішці мама. — А ми тут зі Стасиком чай п'ємо, — додає, повернувшись до непроханого гостя.

— Ти чому нам нічого не розповідала про свого молодого чоловіка? — докірливо запитує тато. — Такий чудовий хлопець. Боялася наврочити?

Я нічого не відповідаю батькам. Тому що я так і продовжую стояти у дверях з пакетом продуктів у руках, не вірячи своїм очам. Я з відкритим ротом дивлюся на Стаса, який сам не схожий на себе. Переді мною зараз веселий, усміхнений та дуже приємний чоловік.

— Якого біса тут відбувається? — ледве вимовляю слова. Схоже, я потрапила до паралельної реальності. Зараз потрібно вийти за двері, зачинити їх за собою щільніше і знову провернути ключ, щоб опинитися в моєму світі.

— Ах-ха-ха, — сміється Стас, підводячись зі стільця і прямуючи до мене. — Полішка в мене така жартівниця!

Що? Полішка? Запам'ятав таки.

Він підходить до мене впритул і забирає пакет.

— Чого тягаєш такий тягар сама? — питає, дивлячись в очі. І ось зараз він сама серйозність. — Мене попросити не могла? — забирає пакет із рук.

— З якого часу паляниця хліба з сосисками вважаються тягарем? — стійко витримую його проникливий погляд, навіть не кліпаючи.

— Та я тебе саму готовий на руках носити, не кажучи вже про якісь пакети, — мало не шепоче Стас, зчепивши зуби й примруживши очі. Його дихання збивається. Впевнена, якби не присутність моїх батьків, він би просто зараз мене поцілував. І він цілує. В чоло. І поки я не встигла щось заперечити, різко розвертається і йде з пакетом до холодильника. По-господарськи викладає продукти на полиці та повертається на колишнє місце. І він не погано влаштувався — між моїми мамою та татом. Як нахабний жирний кіт.

— Боже, який Стасик у тебе дбайливий! — захоплюється мама, притискаючи руки до грудей.

От би зараз сюди зайшов Льоша. Я б подивилася на ваші радісні обличчя! Буде справжній бразильський серіал. Але він не увійде. У нього відрядження… Від цієї думки стає трохи сумно. Я почуваюся покинутою.

— Полішко, йди до нас, — усміхається Стас чарівною усмішкою, поплескуючи по порожньому стільцю поруч із собою. — Ну чи до мене, — поплескує по своїх колінах, ставлячи мене в незручне становище перед батьками.

Я закочую очі і відходжу до вікна.

— Я постою, — сердито відказую.

— Стасику, будете тортик? — усміхається мама.

— Звичайно, — чемно киває Стас, підставляючи порожню тарілку. — Будьте ласкаві!

О боже, що з ним? Влаштував театральну виставу. Грає мною та моїми батьками як маріонетками. Чого він цим хоче добитися? Як би там не було, прийшов час цю виставу згортати.

— Мамо, це не Стасик, а Станіслав Ігорович, мій начальник, — видихаю і зізнаюся батькам, поки ця гра не зайшла надто далеко.

— То ви на роботі познайомилися? — оживає тато.

— Як романтично! — знову притискає руки до грудей мама.

— Так! У нас службовий роман! — на повному серйозі видає Стас і від його слів я підстрибую на місці. От нахаба!

Він бачить мою реакцію, бачить гнів і лють в моїх очах, по стиснутих губах розуміє, як багато я зараз хочу йому сказати… і на його обличчі з'являється вираз задоволення. Ну, Стасе! Ти ходиш по лезу ножа! Того самого, яким мама зараз ріже торт.

— Можна тебе на хвилиночку? — звертаюся до Стаса, намагаючись спокійно говорити.

— Вибач, не можу, — з цими словами хлопець засовує собі в рот величезний шматок торта. — Тут дуже смачний десерт, — каже, швидко прожовуючи.

— Зачекає твій десерт, — сердито відповідаю.

— Боюся, його з'їдять до мого приходу, — знущається чоловік. — Надто смачний.

Батьки на це сміються.

— Поліна, ти в нас, звичайно, вже доросла дівчина, відповідальна, — починає тато, але якось жметься. — Тобі вже двадцять вісім… — не втрачає нагоди навіщось нагадати всім про мій вік. — Але знаєш, іноді бувають такі ситуації, іноді бувають незаплановані… діти…

— О боже, тату! — він зараз серйозно? Вирішив перед Стасом прочитати мені лекцію про незаплановану вагітність та контрацепцію?

— Що ви? Що ви, Сергію Юрійовичу?! — відповідально вимовляє Стас, вселяючи в мого тата суцільну довіру. — У нас до весілля ні-ні!

На останньому слові я швидко наближаюся до Стаса, через що, як мені здалося, він трохи лякається, хапаю його за руку і тягну з-за столу. Він на диво покірно слухається і йде за мною у кімнату.

— Вибачте, — повідомляє він батькам, залишаючи кухню. — Ми швидко, — остання фраза звучить двозначно, але я жену геть подібні думки зі своєї голови куди подалі.

Я зараз так злюся, що мені здається навіть моє дихання стає вогняним. Готова Стаса розтерти в порошок і розвіяти цей прах за вітром. Але як тільки за нами зачиняються двері, наші ролі швидко змінюються.

— Теж чекала, щоб залишитися зі мною наодинці? — Стас різко притискає мене до стіни, навалившись усім тілом.

Чоловік нависає наді мною темною скелею, тому що його веселощі кудись випаровуються і він враз стає серйозним. Однак я не підіймаю вгору голову, а спопеляю його поглядом з-під чола.

— Лисичко, я сумував, — шепоче мені практично в губи, через що внизу мого живота розповзається знайоме тепло.

Чорт! Що за зрадлива реакція? Я тут не для цього. Я тут, щоби виставити Стаса за двері квартири, попередньо висловивши йому все, що я думаю з приводу його нахабства.

Я упираюся долонями в чоловічі кам'яні груди, намагаючись збільшити між нами відстань. Стас накриває мої долоні своїми, стискає кисті і повільно веде їх униз, а я чомусь не смію чинити йому опір. Погляд чоловіка стає ніжним, обличчя ще серйознішим. Всього пара сантиметрів роділяє наші губи.

— Поліно, — шепоче Стас, наближаючись, щоб поцілувати.

Я відвертаю обличчя в сторону. Чоловік приречено видихає мені у вухо, упирається чолом у мою скроню, міцніше стискає мої кисті, нервово дихає.