Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Яка різниця? Ти озвучила суму, я її дістав.

- Але я не... Ти ж нікого не вбивав? - видаю тремтячим голосом.

Ледь не плачу. А цей придурок сміється.

- Не вбивав? - настирливо домагаючись відповіді, вчіпляюся в його футболку пальцями вільної руки.

- Не вбивав.

- Гаразд, - видихаю з деяким полегшенням. І за мить знову стурбовано очі шукаю: - Вкрав?

Бойко закочує очі. Сердито смикає щелепою, але відповідає.

- Ні.

- Гаразд... А...

Запитати ще щось не дає.

Перебиває:

- Усе, я поспішаю. Сказав же, часу обмаль.

- Ну й іди! - засмучено виганяю я.

А Кір раптом затримується. Пірнає долонею мені під волосся, притискається до обличчя своїм обличчям.

- Подзвоню завтра, - обіцяє з якимись дивними інтимними інтонаціями.

- Це ще навіщо? - задихаюся я. - Мені не треба!

- Договір, Любомирова, договір, - нагадує він майже пошепки.

- Я... - голос зривається. - Я... Я весь цей тиждень дуже зайнята. Сесія!

- Я зрозумів, ага... - обпікає подихом губи. Заплющую очі, але чую, що посміхається. - Викрій там між зубрінням день для прощання з цнотою. Вона моя, пам'ятаєш? - вкрадливо пред'являє в підсумку. Мене пробиває струмом, приховати це не здатна. Тремчу і задихаюся. - Я налаштований її забрати, Варю. Якнайшвидше.