Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний
Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...
Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть...
Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, —та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..
— Шкода... засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...
Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити...
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: — Коли ж це?.. як?.. за кого?..
— Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...
—Та й що батько? — перервав Чіпка.
— Іди, каже... Не вік дівувати... И мати рають: іди!... Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий...
— А ти — що? —аж кричить Чіпка.
— А я?.. Не любий він мені, — кажу їм...
— Що ж вони?
— Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати... І то гидкий, і то негарний, нелюбий... Поживете — полюбитесь...
— Со-баки! — гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
— Де він живе? — грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.
— Не знаю...
— Уб'ю... заріжу... задавлю!.. — скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зубами.
— Тю-тю!.. тю-тю!.. — одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його... то не бачити тобі мене, як свого уха!
Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.
— Бач... який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...
— Галочко!.. побійся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...
— А Сидора?.. га, Сидора?..
— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... — указує на груди.
Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати...
Аж ось — загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі — роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогні горить...
— Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблідла.
— Яке?
— Чуже добро грабувати, людей убивати!
— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...
Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо;
лице затіпалось.
— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?!, від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
— Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напира Чіпка.
— Робити чесно... працювати щиро...
— А товариство?.. А батько?
— Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...
— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...
— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Прокляті!
— Один одному клялися, Галю...
— Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та, як підстрелений, опустився на стулець.
— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя: — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір — ціла юрба п'яних людо-різів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, — та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, — все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день — сяк-так переможеш... А вночі — ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: "Оддай ми платок!.." — та й тягне за волосся... "Оддай моє намисто!.." та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, — оце рам'я?.. легко?!
