Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний

— Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! — лаяв він. — Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...

— Не журися! Довго ждали, та добро придбали, — каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку, — От, не видав, — одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.

За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки їзбігалися од прудкої їзди...

Перед світом вертало дві повозки — прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них — повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися — дрімали; а два—поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.

— Яв дохо! Явдохо! — гукає під вікно. — Відчини! "Це ж москаль!!. — подумав здивований Чіпка. — Я-бо й чую — знайоме щось... Так, бач, чого він багатiє та щороку строїться?!"

Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.

— Ну, тепер у хату, пани молодці! — каже москаль: — повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.

— Давай, розпрягем! — одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.

Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім — у хату, звідки світилося світло. Чіпка йде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. "Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."

Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усю хату; на столі свічка горить...

— Добривечір у хату! — привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.

— Або доброго ранку, — одказала вона.

— А хіба воно вже ранок? — пита хтось з гурту.

— Та вже незабаром і світ, — одказує москалиха.

— Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.

— Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?

— Питайте он того, — одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом його наставити.

—Хто яс то? — питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. —Щось, мов, знайоме, здається?..

—Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, — каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.

— Та я немов тебе де бачила?

— Може, й бачила... не знаю.

— Чи не Варениченко?

— Може, й він...

— Хто Варениченко? — пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.

— Та ось — цей! — указує москалиха на Чіпку.

— Ні, жінко, — каже, усміхаючись, москаль: — то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап — я тобі скажу — все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як придавив, — то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, — тільки б і світа бачив...Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, — та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибі, виручив!..

— За те, мабуть, немала й камза перепала? — питає хтось.

— Та буде з нас, — одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. — Трохи-лиш чи не більш од жидівських! — Та, витягши другий, кинув теж на стіл.

Усі так і обступили кругом столу.

— Та ще вспіємо, братця, поділити, — обізвався Максим. — А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?

Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, — наготувала всячини...

Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.

Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, — на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.

— Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? — пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.

— Якого Варениченка? Ні, не знаю.

— А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, — розказують, — разом на двох жінках був жонатий?..

Ні не знаю.

Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!

Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, — пішла.

— А, й ти вже виспалась? — пита її батько.

Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.

— Здоров був, давній знайомий! — мовила вона до його, любенько всміхаючись.

— Здорова, Галю, — одмовля Чіпка.

Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.

— А ти як його знаєш? — пита її батько.

— Він мене, поганий, злякав був — отут на полі, — защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.

— Як же він тебе злякав?

— А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, — та й злякав.

— Ага... Ну, йди ж спати, сороко! — каже батько.

— А то зостануся тут — на його дивитись, чи що! — хутко вимовила Галя й юркнула з хати.

"Раю мій... щастя моєї — подумав Чіпка. — Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."

Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.

Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається — Галя. Така ж весела, хороша, — хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... "А то ж то й вона, — дума Чіпка, — розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, — часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата — як рай той; жінка — як пані; одним одна дочка — янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він — такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"