Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його...

— Та воно скрізь добре! — промовив він, — усюди правда!!

— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося...

І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... "Він — старший, а кругом його — менші, все родичі... Сказав слово — і все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони... Де ж тут візьметься тая правда?" Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом... Він сидів, схиливши на руку голову, — не чув, як рипнули двері.

— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка — і живцем нагадувала йому про людську неправду...

— Тут будемо вечеряти, чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.'

— Там, мабуть... Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення...

— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — в третю хату. Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. "То, видно, її діти", — подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, — гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

— Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.

— Ви!.. — гукнув на їх Порох.

Діти поховалися.

— Луципір! — зиркнула Галька. — Сам напився, налопався, а дітям — то й нема?!.

— Чому ви, справді, дітям не дасте? — обізвався Чіпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей — чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, — бо застібок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали — і стали жувати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.

— Не кричи, п'янице! — гукнула Галька на його.

— Сидіть! — обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.

— Іди ж тепер та лягай спати! — обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта; а в голові — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею — світить страшними очима божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти — страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:, вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся — і вирвався... та як? руки й ноги назад скручені... ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. —Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

— Це ви, дядьку? — питає Чіпка.

— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.

"Щасливий він! — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно... Тут — ще тільки заклюнулось, — та й то!.."