Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...
— Чи не з'їздили б ви. Мироне, в столицю розвідати... Щ6 це за причепа така звідтіля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.
— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирін не своїм голосом. — Та краще я всю свою сім'ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, — . ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти...
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи...
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить... "Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволі!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати; не вертає й надвечір... Де він? Де старий січовик Мирін Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Ніхто ні чув, ні бачив. — Переходить день; минає другий, третій... як крізь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невістка — як з хреста знята. Діти — і ті притихли, мов їх і в хаті немає...
А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: "ший!"—він шию підставив... А поки то він обходиться, — треба його силою неволити... Генерал своє робить...
То немічний дбає за силу, а генералові — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який "бунт" підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли візмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски, — та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Піски вступала москалів рота. Налетіли на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться. Що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слббоди, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили...
Порозганяли їх по домівках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтіч... хто куди! Дехто в другі села; інші в ліси та болота; а деякі аж на піч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворі більше жінок видно; а чоловіки, які були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидів — як той кріт у норі...
Такий переполох — генералові на руку ковінька. Він безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слідкував за паном, як вірний собака за стрільцем. На ніч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пісках. Пише та й пише...
Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирін. Тижнів там через два, чи що, вернувся він додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.
— Не журись, сину! — скрикнув старий, увійшовши в хату, — забув і поздоровкаться. — Ось тобі — на! Поки світа-сонця, козаком будеш... А ті, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самі знають! — Та й віддав синові до рук бумагу.
Мов сонце вступило в хату. Такі всі раді, веселі... І Мирін вернувся, й волю приніс! Тепер їх ніхто не присилує ні панщиною, ні чиншем...
Як же довідались про бумагу піщани, — давай увечері, крадькома, до Мирона бігати: розпитувати, дивитись...
— А що?.. А як?..
— А так — як бачите! — каже Мирін. — Хто записаний в "кбмпут", — той довіку вільний, і сім'я його, нащадки його навіки вільні; а хто не записаний, — тому генераловим бути...
Як почули таке піщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тільки записаним бути?.. На людях і смерть красна. А то—як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупі хліб-сіль ділили; вкупі робили... а тепер: одні—вільні, другі — невільні!!! Одні записані в якийсь "компут", другі записані (недаром він писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Біда, та й годі!
Генерал розібрав. Недурно ж він терся щось з місяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пісках...
Що це за знак: то піщан розгонили, а це війт по селу біга — загадує на завтра усім хазяїнам до церкви збиратись? "Уже вп'ять якась новина!" — міркують піщани. А проте — посходились.
Рано ще. Сонце тільки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно піщанам... Стоять вони на цвинтарі, гомонять...
Коли, трохи згодом, на шляху щось закуріло... зателенькав голосний дзвінок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далі — дужче затіпалось... Попритихали усі; послали очі на шлях... "Тпру-у!" Коні спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, і кожен посувався вперед своїми очима побачити...
З повозки вискочив генерал, як слід генералові: в мундирі, в палєтах, срібний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом виліз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалі вистро-їлись недалеко за цвинтарем, на вигоні. Генерал перш усього підійшов до них, привітався. Москалі йому загелкали, мов індики. Далі — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити... Батюшка — як з землі виріс. Одправили й молебень. Тоді старенький панок, що з генералом приїхав, давай піщанам вичитувати: за які й за які послуги "пожалували" їх генералові, та хто з них записаний в "козачий компут", а хто в генеральський "реєстр". Кожного хазяїна вичитував та викрикував... і не помилився. Козаків —тільки жменька; а генералових — повнісінькі Піски!
Як піднімуть тоді генералові баталію!.. Де той і страх дівся?!
— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... підемо шукати іншого краю... кращої сторони... волі!!
