У Києві в 1940 році - Софія Парфанович
Мої справи починались так, що згідно з умовою я приходила на означену годину і не заставала ще К-а. Тоді я сідала поблизу вікна й дивилася, нудьгуючи, на безнадійні картини, що їх показувало брудне вікно. Часом я відвертала очі й дивилася на неменше невідрадну картину в бюрі. Очевидно Надєжда Міхайловна, як жінка, притягала мою найбільшу увагу. Вона була худа, бльондинка, з коротко підстриженим, закучерявленим волосям, середнього зросту. Бліде обличчя всміхалось часом чимось подібним до посмішки, на губах залишки фарби, нігті, як у всіх, брудні, наляковані червоно. Якийсь виповзлий светерок, дуже дбайливо вицируваний в різних місцях по можливости відповідними нитками, як і гранатова спідничка, що неймовірно світилася, витерта за довгі роки на стільцях бюр, зраджували цілу тяжку до розв’язання проблему одягу в СРСР. Виходжені півчеревики, що давно забули свою молодість, доповнювали одяг цієї дівчини. З ранку до вечора вона сиділа мовчки, як і інші зрештою зігнувши спину над своїми «бумагами». До цієї дівчини я мала повну співчуття симпатію. За цілий день нудної праці вона не могла собі купити нового одягу.
В отих старих, почорнілих мурах, в оцій високій установі було таких Надєжд багато. Всі вони, товсті чи худі, гнули спину над паперами й мали перкалеві суконки, (дарма що були великі морози), висірілі светерки й витерті спіднички… Декілька тільки в оточенні Наркома мало сатинові хвартухи. Коли взяли великі морози і в бюрах стало дуже зимно, сиділи вони в пальтах, висірілих мішанках бавовнянки з вовною, або й самих бавовняних. Кому було зимно в ноги, вбирав ще калоші…
На коридорах панував сморід з клозетів, що були в жахливому непорядку. З своїми хворобами й щоденним життям, сиділи ті жінки більшу частину дня похилені над паперами. Нагадувались новелі російських письменників, що в отих «Надєжд Міхайловних» вишукували проблеми, романи й видобували з-під поторганих светерків клапті їхнього життя…
Все таки боляче було дивитись так на Надєжду Михайловну, важкі й нудні були години чекання, а холод разом з брудом і смородом творили одну вагу оцих сірих буднів серед праці, — якій інколи немає й глузду, вже не кажучи про якісь ідеали. Ідеалом був тут хліб. Якже ж він виглядав у тих Надєжд?
До години одинадцятої я найчастійше не могла діждатися ще мого референта. О тій приблизно порі більшість службовців виходила до буфету на третьому поверсі, щоб поснідати. Вони виходили до праці без снідання. Відповідь «вдома ніколи». З рівною правдою можна було додати «і нічого». В буфеті був свій лад: купували бльочки, сідали при маленькому покритому брудним полотенцем столику, клали перед себе бльочок і ждали. Ждати можна було доволі довго — тим ніхто не хвилювався. Все таки в кінці підходила офіціянтка, брала бльочок і за деякий час приносила склянку молока й кусок хліба, якийсь «суп» з куском хліба, чи якийсь кусок мя’са. Над усім панував запах «сєльодки», випари з кухні й почування тісноти й недостачі…
Скінчивши працю десь пізно пополудні (було вже сутінно), вони йшли знову в їдальну і їли, правда на не дорогі гроші «суп» і якесь м’ясо, найчастіше «отбівная». Їла я раз чи два там, зробивши велитенський перескок з Континенталю сюди. Але кусок оцього засушеного, пісного м’яса без крихітки товщу і дві чорних, сухих та пісних картоплі не хотіли мені пройти крізь горло. Після такого обіду ставало на душі отак же холодно, тяжко й мляво як мабуть і у них.
Хто мав кого не працюючого в дома, а таких було мало, та жив близько і не мусів бігти на «другу ставку» в іншу установу, може й їв у дома. Та навряд, коли ж і Замнаркомові не варили. З людей, що я пізнала, ніхто не їв домашньої їжі. Якщо в вихідний жінка мала силу зготовити щось, тоді й справді було для всіх свято…
За порадою Г. — про неї скажу ще далі — я пішла раз їсти до Клюбу письменників. Там обід вже коштував майже втричі більше, ніж у Наркоматі, але був кращий: юшка, січеники з ячмінною кашою, чай і якийсь коржик до нього. Та обідала я там тільки раз, бо й зайшла там в один із останніх днів мого перебування в Києві і було там щось чуже й тяжке, від чого хотілось втікати якнайдальше. Може то була неввічливість Р., а може радше неймовірний і підозрілий, щодо виробу, виробу й його мети націоналізм С. — факт, що я туди більше не пішла. Врешті я захворіла і вкінці хвороба примусила мене зїсти раз в гуртожитку, де харч був зовсім добрий.
Так отже їла я в різних місцях, помічаючи якість їжі, спосіб її подавання й людей. Раз була зовсім без обіду, бо не дістала у відомих мені льокалях, (мабудь запізнилася), а ще раз їла у Г. власної роботи обід у вихідний. Ще гірше було з іншими родами їжі. Коли я перейшла жити в гуртожиток школи, снідання повинні були зникнути для мене, як і для інших громадян. Та про гуртожиток окремо.
Та вернемося до Наркомату і моїх справ. Отже вкінці приходив мій референт. Тепер починалося для мене — далі чекання. Поки ми не вийшли, він мав ще дещо до поладнання в уряді, то ж треба було почекати. І знову мур і Надєжда Міхайловна… В міжчасі я старалась поладнати справу в плянфінвідділі, де знову чекала годинами, подивляючи швидку й дуже зручну гру на незнаних мені досі рахівницях. Усі ці службовці грали на рахівницях як справжні жонґлери. Я не могла зрозуміти, що вони роблять і як можна перегортати завжди тіж самі кульки. Це видалось мені подібним до перебирання чотків і відтіля війнуло на мене далеким сходом. Потім щойно вже в школі мене повчили, що робиться з рахівницями. В тому відділі, щойно після кількох таких візитів, подали мені до відома, що внас буде теж фельдшерський відділ, проти чого я ходила протестувати до завідуючого Відділом Кадрів, та безуспішно. Чомусь нам, галичанам, так назва як і звання фельдшера були немилі. Вони були рівнозначні з неуцтвом і курфушеркою і коли я їхала до Києва, мені наказували товариші, щоб я противилась фельдшерському відділові.
Це був очевидно, консерватизм і з часом так вони, як
