Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

церква, а не самотня покинута громада. Нині ці розкидані по континентах осередки могли б здатися фрагментами сучасної глобальної мережевої структури — стійкої та гнучкої, але це відбувалося в часи, коли технологія для координації такого типу структур ще не охопила світ павутиною сполучних ниток. Кожна частина цієї мережі була доволі ізольованою, абсолютно самостійною і справлялася сама, як могла, із викликами нового життя. Церковні осередки відокремлювалися і знаходили переваги в такому способі існування, але вони не ставали в буквальному сенсі слова «сектами», оскільки зберігали у своєму Символі віри, ритуалі й обрядах усі атрибути приналежності до греко-католицької церкви. Патріарх Йосиф поставив за мету нагадати їм, хто вони, звідки, заради чого зберігають себе і чому служать, зміцнити й поглибити їхнє духовне життя, розширити структуру УГКЦ для кращого виконання місії в еміграції. Але то лише половина завдання. Справжньою метою патріарха було відновлення церкви в Україні. Він будував церкву на вигнанні з мрією, що колись закінчиться окупація батьківщини й усе це повернеться в Україну і стане базою для відродження церкви вдома.

Можна лише дивуватися тому, як людина, що побачила зсередини і у найстрашніших проявах радянську дійс­ність, зберігала таку стійкість у вірі в майбутнє вільної України. Ця віра на той момент була безпідставною, тому, напевно, комусь здавалася мало не божевіллям. У 1960-х роках СРСР стояв, наче скеля. Ні в кого з «політичних реалістів» (їх завжди було чимало, у тому числі в Римській курії[9]) не виникало ілюзій з приводу можливого краху комуністичного режиму. Отже, його слід було прийняти як даність і шукати способів домовитися. В умовах тогочасної ватиканської Ostpolitik патріарх Йосиф почав свій «хрестовий похід» за право українських греко-католиків на майбутнє. Тимчасовою столицею цієї церкви у вигнанні стає Рим. Тут, під акомпанемент роздратованих окриків Москви й стримане невдоволення Римської курії, Сліпий створює структури, необхідні для повноцінного життя церкви. Безумовно, лише він міг це собі дозволити, адже сам був мучеником за віру й постійним — і аж ніяк не німим — докором Ватикану, живим нагадуванням про тих, чиї страждання замовчувалися заради «високої мети». Його працею в Римі створювалося і набувало ваги все те, що коли-небудь буде потрібно відродженій Україні та її церкві: школа, університет, бібліотека і головне — кадри; люди, яких патріарх збирав по всьому світу: в італійських монастирях, у семінаріях, папському університеті, у Товаристві святої Софії. Тут, у Римі, він створив маленьку «столицю України» — колегію Святої Софії. Вибір припав на Софію, як можна здогадатися, не випадково — у будівлі римської Софії легко розпізнати риси Софії Київської. Усе це відбувалося під колосальним тиском з боку курії, яка бачила в цій активності загрозу своїм політичним планам.

Головним досягненням Йосифа Сліпого було, мабуть, те, що він наділив своє оточення самовідданою вірою в майбутнє України. У те, що Україна обов’язково буде вільною. І заради цього майбутнього варто працювати, не шкодуючи сил. Його дієвість — жадібна, майже фанатична, була цілком природною для людини, у якої з активного життя вкрали майже два десятки років. За відміряний йому час патріарх прагнув повернути на карту релігій світу свою церкву, і ця цілеспрямованість не могла не справити враження на ще одну людину дії — священика Стемфордської єпархії отця Любомира Гузара. Їхня зустріч відбулася під час візиту Йосифа Сліпого до США і Канади 1968 року.

Патріарх не просто «об’їжджав володіння», а своєю присутністю переконував, доводив і демонстрував єдність церкви в розсіянні. Це, звичайно, було місіонерство, схоже на те, що робив папа-мандрівник Іван Павло ІІ. Окрім цього, Йосиф Сліпий збирав людей — енергійних молодих людей нової формації, з тих, хто мислив вільно й неупереджено; людей, на яких можна покластися. Патріарх вів нелегку боротьбу за свою церкву і, будучи вже немолодою людиною, зі здоров’ям, підірваним таборами, потребував помічників, здатних виконувати будь-які — у тому числі складні, ви­снажливі та навіть відверто небезпечні — місії.

Для молодого отця Любомира Гузара зустріч із патріархом Йосифом Сліпим стала поворотним моментом: ця виснажена, але незломлена стара людина уособлювала все те, для чого хотілося й мало сенс служити. Усе, що відбувалося до цієї миті — збережене життя й свобода, довгі подорожі й навчання, дитячі табори, перші успіхи проповідей, розбудова парафії й українського життя в еміграції, — усе це виявилося лише вступом до того, що приніс із собою і в собі патріарх Йосиф. Він приніс мету.

«Щиро не можу сказати, що я у всьому годився з пат­ріархом, — визнає Блаженніший Гузар. — У мене склалося враження, що він не був добре поінформований про те, що діється в Америці. Занадто звертав увагу на те, що говорили люди, яких він колись знав, — ще зі Львова. Що мене вражало — він говорив так, ніби сподівався, що це «Україна в Америці» чи «Україна в Канаді». А так не було. Він усюди говорив українською і гадав, що всі його розуміють. Він уважав, що всі тут мають дуже-дуже українську свідомість. Проте це було друге-третє покоління емігрантів в Америці, і це вже були зовсім інші люди — американці. Українського походження, залюблені в Україну, — але американці. До них треба було говорити інакше, іншою мовою. Я не маю на увазі англійською. Просто іншими словами, іншими поняттями, аби вони його зрозуміли краще. У результаті священики з поколінь, що виростали вже у США, — до них він не промовив. І було дуже прикро, що наші співбрати відчули себе чужими».

Можливо, саме це привабило патріарха Сліпого в отці Любомирі — його вміння чути й розуміти різні покоління емігрантів. Тут справа була в таланті добирати потрібні слова, у вмінні роз’яснювати й спокійно вирішувати суперечки, гасити конфлікти, переконувати, не дозволяючи навіть важкій розмові перетворитися на сварку.

Любомир Гузар уже тоді вважався дуже обдарованим проповідником. Сам він описує це як уміння слухати й використовувати думку. «Мені потрібно було просто почути якусь думку — і з неї я міг відразу зробити дві проповіді», — говорить Блаженніший. Але талант проповідника не зводиться тільки до вміння складати хороші тексти, це талант звертатися до людей так, щоб вони почули, зрозуміли і захотіли прийти ще раз. Проповідь може бути нудною й моралізаторською, як не надто цікавий шкільний предмет у посереднього вчителя, а може захоплювати та мотивувати до діалогу.

Уміння спілкуватися, збережене, відточене постійною практикою, — одна з рис патріарха Гузара, що вражає найбільше, знайома всім, кому доводилося зустрічатися з ним особисто. Сама його поява серед людей, що хвилину тому дивилися вовком і були готові кинутися одне на одного, негайно розряджає ситуацію.

«Це дивне поєднання любові й правди, — так пояснює цей дар Блаженнішого Мирослав Маринович, який мав нагоду багато спостерігати за Гузаром за різних життєвих обставин. — Справжня любов є правдою, справжня правда є любов’ю. Життєва правда, християнська правда, підсилена духом любові, проникає в душу. Ефект правди, яка рубає мечем, я пізнав, і проти нього виступив у табірному есеї „Євангеліє від юродивого“. Не можна правдою рубати, бо проти тебе відразу виставляють щит. У такий спосіб правда не проникає до серця. Коли ви спілкуєтеся з Блаженнішим, вам немає потреби виставляти щит. Навпаки, ви самі розкриваєте власне серце, бо вам несуть любов».

Здатність розуміти людей і розмовляти з ними формувалася, як зізнається сам Блаженніший, життям, ще з маминого виховання за формулою «подивися, оціни, застосуй», бо потім, на шляхах біженця, від уміння спостерігати й домовлятися залежало часом саме життя. У кожній географічній точці він помічав і запам’ятовував те, що стосувалося