Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна
* * *
Ватиканська Ostpolitik бере початок від понтифікату Івана XXIII. Вона виникла на тлі повоєнного піднесення. Відразу після закінчення Другої світової СРСР геть не видавався чимось лячним, навпаки, він був союзником, який зробив величезний внесок у загальну перемогу. У перші повоєнні роки навіть частково відродився романтизм, характерний для Заходу 1920—30-х років, коли за успіхами молодої радянської країни світ спостерігав, затамувавши подих. Після війни, щоправда, місця для романтизму в житті було мало, натомість західні країни (у першу чергу, європейські) зіткнулися з проблемою переміщених осіб: біженців, остарбайтерів, військовополонених, яких переважно відправляли на батьківщину, у тому числі проти їхньої волі. Усвідомлення того, що доводиться відправляти людей з одного концтабору до іншого, давалося, напевно, болісно, тому на Заході воліли думати, що не такий страшний той СРСР на тлі викритого жаху нацизму. Тож не дивно, що відверто антикомуністичні погляди папи Пія XII по війні відгонили анахронізмом, особливо у світлі звинувачень Святого престолу коли не у відвертій підтримці нацизму, то в цілковитій лояльності до фашистської адміністрації. Ватикан мав ще й додатковий аргумент на користь «виправлення» СРСР — відродження Сталіним Російської православної церкви (РПЦ). Після цієї події на Заході навіть виникла ілюзія, що СРСР став на шлях демократизації.
«Сталін відновив церкву, однак зробив її керованою. Це, з одного боку, дало йому можливість контролювати віруючих людей, а з іншого — зробило добру вивіску для СРСР як вільної країни, — розповідає Блаженніший. — Пригадую одну подію із шістдесятих років. У Монреалі проходила Всесвітня виставка. У павільйоні СРСР були вивішені дитячі малюнки. На них серед усього іншого були зображені церкви. Хто не знав ситуації, вважав: якщо на дитячих малюнках є храми — зі свободою совісті все гаразд. Були також книжки зі світлинами священиків у рясах. Мені казали, що в Радянському Союзі було майже неможливо побачити людину в облаченні на вулиці. А в книжках для Заходу це було. І наче все добре. Така була пропаганда».
У світлі цих «позитивних» змін папа Іван XXIII узявся наводити мости й налагоджувати діалог, що цілком відповідало духу ІІ Ватиканського собору, який анонсував «добу екуменізму». Московський патріархат (МП) був доволі похмуро налаштований до будь-яких «потеплінь» у стосунках із католиками. Хоча і в МП, і в радянській адміністрації на той час знайшлися люди, які вважали корисним діалог із Ватиканом, РПЦ лишалася найміцнішим горішком з усіх помісних православних церков, тому сам факт наявності діалогу між Москвою й Апостольською столицею вважався за успіх.
Це направду був успіх папи Івана XXIII, якому вдалося доволі далеко просунутися у «наведенні мостів» із Московською патріархією, але найбільшим прихильником Ostpolitik став його наступник — папа Павло VI. Під час його понтифікату заради цього діалогу Ватикан був готовий іти на величезні поступки, які, на жаль, часто стосувалися саме греко-католиків.
Заради справедливості треба зазначити, що цей діалог був важливий не тільки для Ватикану, але й для всього світу. Романтичне сприйняття СРСР на Заході розвіювалося дуже швидко. Що б там не казали адвокати «комуністичного раю», Країна Рад упевненим кроком відходила за «залізну завісу». Ватикан і тоді, і тепер, залишався свого роду альтернативним, неофіційним каналом спілкування, який давав можливість домовитися навіть у тих випадках, коли відмовляли звичайні дипломатичні зв’язки. Так, найбільший успіх папи Івана XXIII не мав стосунку до церковних доктрин — він стосувався ядерного армагеддону. У дні Карибської кризи папа римський зумів вплинути не тільки на американського президента Джорджа Кеннеді, але й (за переказами) знайти ключик до серця радянського генсека Микити Хрущова. Після цього випадку радянський уряд неодноразово потай звертався до Апостольської столиці в пошуках якщо не союзника, то хоча б голосу підтримки перед західними урядами.
Цей «діалог із Москвою», точніше статус «перемовника понад бруствером», Ватикан цінує донині попри те, що ці «токсичні стосунки» постійно вимагають жертв. Зокрема Москві давно не давали (і не дають) спокою уніати. Ватикан, на її думку, мав повернути РПЦ її «канонічні володіння» на території Західної України. На практиці це означало, що Апостольська столиця мала визнати законність Львівського псевдособору 1946 року — фактично, скасувати Берестейську унію хоча б для території Радянської України. Наслідком такого рішення мало стати «повернення» греко-католиків до лона «Церкви-Матері» — РПЦ.
Події Берестейської унії 1596 року не були однозначними, але їхнім наслідком стала поява УГКЦ, і, як показала історія, вона виявилася досить життєздатним проектом. Однак Москві зручніше було вважати, що це штучне утворення, задля якого Ватикан «украв» у РПЦ частину її вірних, які тимчасово опинилися за межами її «канонічної території» після розділу України між Російською імперією та Польщею.
Скасувати унію завжди було палким прагненням Москви — і церковної, і світської. І її скасовували щоразу, як дотягувалися руки. У Першу світову, наприклад, коли Галичина на короткий час опинилася під владою Російської імперії, також була спроба «возз’єднати» УГКЦ із РПЦ. Це була така собі генеральна репетиція, яка, тим не менш, мала дуже важкі наслідки як для греко-католиків, так і для православних, що пережили жорстке зіткнення поглядів. У свій наступний прихід СРСР (видозмінена Російська імперія) втілив проект ліквідації УГКЦ, офіційно скасувавши її 1946 року. Так збулася «мрія всього українського народу» про повернення в «лоно православ’я».
Цікаво, що РПЦ своїм відновленням під час Другої світової війни за особистим «благословенням» Сталіна зобов’язана не стільки західним урядам, які не хотіли нібито мати справу з Кремлем через переслідування віруючих, скільки своєму практичному «внутрішньому» застосуванню. Вона давала можливість узяти під контроль власних «катакомбників», а також тих віруючих, які мешкали на нових, ще не інтегрованих територіях, зокрема, українських греко-католиків. РПЦ стала зброєю Кремля, яку використовували для підкорення західних земель — країв вельми релігійних, у яких простий розгром і ліквідація церковного життя спричинили б колосальну протидію, посилили б опір місцевого населення. Тому від примітивних рішень утрималися. Церкви не просто розгромили (деякі уроки історії були-таки засвоєні радянським урядом), їх «підмінили» під акомпанемент пропагандистської тріскотні про «віковічну мрію народу». РПЦ відновлювали найперше задля контролю за віруючими та їхніми умонастроями, і лише в другу чергу для переконування Заходу в «цивілізованості» радянського режиму.
Москва потребувала визнання легітимності свого рішення щодо скасування УГКЦ. У цьому їй відмовляли держави й уряди, що дорікали за будь-якої зручної нагоди за утиски свободи совісті. Визнання з боку Ватикану (хоча б мовчазне!) могло стати козирем проти цих звинувачень.
Ватиканська Ostpolitik відчувала тиск із різних боків — від Москви, від Заходу, який не втомлювався нагадувати не лише Росії, а й Апостольській столиці про страждання братів у Христі в СРСР, від самих греко-католиків. Українська діаспора в західному світі була чималою, і урядам доводилося зважати на її настрої. Доводилося прислухатися й Ватикану.
