Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Останнє українськомовне енциклопедичне видання повідомляє такі дані про основного ідеолога українського націоналізму: «Від 1922 року проживав у Львові. Засновник Української партії національної роботи, редактор її органу «Заграва (1923 – 1924). Відновив видання «Літературно-наукового вістника» (1922 – 1932). Редагував «Вістник» (1932 – 1939), видання якого поновив Є. Коновалець, та книгозбірню «Вістника». З 1939 р. жив у Берліні та Бухаресті (Румунія), видавав журнал «Батава» (1940 – 1941). Від 1941 р. перебував у Берліні й Празі, де писав статті для німецької преси. Од 1945 р. мешкав у американській окупаційній зоні в Берліні, потім – у Франції, Великій Британії, США. 1947 р. оселився в Канаді, викладав українську літературу в Монреальському університеті (1949 – 1952).
У своїх теоретичних поглядах пройшов еволюцію від прийняття соціалістичних і марксистських ідей до їх повного заперечення. Обґрунтував ідею українського націоналізму. Відстоював ідею крайнього войовничого християнства, ідею незалежності України, ідеологічно обґрунтував діяльність Організації українських націоналістів.
Для гострополемічних публіцистичних творів Донцова характерна пристрасна аргументація без будь-яких компромісів. Тривалий час його ідеологічні засади зустрічали критику з боку демократичної і церковно-релігійної (переважно католицької) громадськості за волюнтаристський і пантеїстичний монізм»233.
Донцов проти значення та ролі Шевченка в історичному розвитку України
Цей одвертий і запеклий ворог людства не обмежувався брудною підтасовкою, що стосувалася тексту Шевченка. Йому належать також фронтальні спроби знецінити творчість геніального сина України, нав’язати своє «виняткове» розуміння епохи і багатьох – навіть сумнівних друзів і сучасників Тараса Григоровича, а головне – самого Шевченка, який оспівував героїчне минуле України ні в якому разі не з позицій касти «луччих людей», а як поет-революціонер, виразник інтересів волелюбного, працьовитого українського народу. Це робилось на протязі майже всього дев’яносторічного життя справді несамовитого ідеолога націоналізму. Вкажемо наразі на писане у 1943 р. – коли успішно почалося визволення України від німецько-фашистських загарбників – псевдоісторичне «творіння» Донцова «Дух нашої давнини»234. Залишимо на розсуд читачеві пояснення того, хто міг стояти за перевиданням його в 1991 р. і на що розраховували спонсори цієї, м’яко кажучи, сумнівної акції. Слід подумати й про те, чому це було зроблено на заході від Збруча.
Утім, очевидно, Донцов зовсім не встидався, а, навпаки, радів з приводу перевидання. Мету свого видання Донцов патетично викладає одразу: «Ця книга є дальший розвиток писаного мною в попередні роки. В творах «Модерне москвофільство», «З приводу одної єреси», «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Політика принципіяльна і опортуністична» й ін., намагався я вирвати українську думку з пут сателітства, ворожого великим гаслам, на шлях сепаратизму, окремішности, що вів до власних цілей, висував вимогу атрофованого у нас майже духа комбативности, що його заступив у нашій інтелігенції ідеал «сірої буденної праці», защепленої вихолощеним марксизмом, капітулянтською драгоманівщиною і галицьким «реалізмом».
Ідеї цієї книги – засадничо інакші від ідей демократії, клясократії або націократії. Ці останні рвуть з духом нашої давнини – як драгоманівці, висуваючи гасла інтернаціональної демократії, марксизма, прудонізма чи соціялістичного російського народництва (Маркс, Лавров, Чернишевський і ін.); намагаються погодити свій «націоналізм» з ідеями Грушевського і Драгоманова, з ідеями західньо-європейського парламентаризму («Націократія») або, як консерватисти, тримаються інтернаціонально-демократичних ідей «братерства народів» (програма «союзу трьох Русей»), далеких нашій історичній давнині. Їм протиставляю ідею гієрархізованої суспільности.
Яка сила – за Донцовим – має очолювати націю
Відмінна є й ідея цієї книги про провідну верству. Базою творення цієї верстви є для мене не мітичний «демос», не маса (демократія), ані та чи інша кляса («клясократія»), ані партійно-політична програма (націократична монопартія), лише – каста «луччих людей», як каста оперта на чужій всім згаданим течіям засаді суворого добору й чистки, на засаді персональної моральної (насправді – винятково антиморальної. – Автори) якости. Репрезентувати націю має, на думку цієї книги, не «трудова інтелігенція», не кляса хліборобів, не монопартія, лише окрема верства «луччих людей». Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристократія, каста ліпших людей.
Під кастою розумію тут не щось подібне до замкнених каст Індії, лише щось інше. Під правлячою кастою, під «аристократією» розумію щось подібне до Ордену, окрему положенням у суспільстві й духом верству «луччих людей», як їх знала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихіднями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших, а з другої сторони – суворим перецідженням, «чисткою» охороняла б свою духову й моральну вищість і чистість, свою форму й силу.
Таким уняттям основної проблеми нашого часу виходить ця праця поза межі нашої національної проблеми, зачеплюючи найважнішу проблему загально-європейську, яку еспанець Ортега-і-Гассет схарактеризував як кризу провідних верств, як кризу «віку мас», я б сказав – віку голоти.
В аспекті негативнім я зачерпнув проблему касти в першій моїй окремій публікації – «Модерне москвофільство» в Києві, дальше в книзі «Де шукати наших традицій». Ідею кастовости я лянсував у статтях «Партія чи Орден», «Козак із міліона свинопасів»; також у ряді статей і заміток, присвячених боротьбі з демократичною елітою. В вересні 1938. я писав: «Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість зможе тільки нова каста нових людей, з новою думкою, з новими організаційними ідеалами… Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору… Створити цю нову касту – завдання нашого часу». Дальше, я розвивав детальніше ту ж ідею в «Батаві»235.
Мета Донцова – отворити роль Шевченка в історії й розвитку України
Закінчимо на цьому цитувати підставові «непересічні» думки головного натхненника сьогоднішніх «інтегральщиків».
Говорячи про численні видання, в яких переконливо з’ясовувалися кричущі невідповідності між правдою історії та настільки широкомовними, настільки й безпідставними заклинаннями її фальсифікаторів, – Донцов галасує: «Ідеї традиційної, воюючої України мають бути ще більш ширені. Цією думкою кермувався я, годячись на ласкаву пропозицію приятелів і однодумців, перевидати «Дух нашої давнини»»236.
Неспроможність ворожих Шевченку – по душі й серцю намагань політиканствуючих літераторів – очорнити перед українським народом світлий образ Шевченка, його невпинно зростаючі популярність і авторитет в народі, поширення вагомих наукових праць, що правдиво відтворюють велике значення творчості поета в суспільному розвитку України й Росії, так само, як і цілковита неспроможність тих, хто намагався привласнити собі його невмирущий геній, переконливо довели марність та нездатність намагань підірвати Шевченків образ поета-революціонера, у творчості й діяннях якого яскраво відбилися
