Королева пустелі - Джорджіна Говелл

Ґертруда не завжди могла викинути з голови думки про Діка, а тепер ще й з’явилися нові тривожні вісті. На Новий рік Моріса мали забрати на фронт. Вона боялася, що одного дня його ім’я з’явиться у списках на її столі. Як і завжди, Ґертруда відкривала своє серце лише Чиролу, оберігаючи рідних від усвідомлення того, наскільки нещасною вона себе почуває:

«Я можу працювати тут цілий день, для мене робота — як невеличке підвищення у безодні страждань, по якій я блукаю вже дуже й дуже давно. Іноді навіть доходить до переломного моменту... Мені не слід про це писати. Пробачте мені. Бувають дні, коли на мене навалюється більше, ніж я можу витерпіти — сьогодні один із таких днів, от я й плачуся вам... Мій дорогий домнуле, мій найдорожчий і найкращий друже».

На початку війни офіцери як кадрові військовослужбовці, були старші за багатьох своїх підлеглих і, відповідно, мали вже дружин, які у разі їхнього зникнення писали б до Організації Червоного Хреста з проханням розпочати пошуки. Відколи військове міністерство видавало доручення й документувало присвоєння чергового звання, у них на руках були списки офіцерів, тимчасом як імена солдатів у строю були відомі лише в їхніх полках.

Як зазначили у рапорті Об’єднаної військової комісії: «Через малий штат службовців і його розподілення неможливо вести точний облік усіх, і саме тому спершу ця робота стосувалася тільки офіцерів». Незважаючи на те, що такий підхід був дійсно плачевним, правда полягала в тому, що загальна кількість солдатів становила астрономічну цифру. Військові комісаріати тріщали від заявок двох з половиною мільйонів чоловіків, які добровільно подалися на службу у відповідь на заклик Кітченера: «Ти потрібен своїй країні».

Незабаром після відкриття нового довідкового бюро, яке займалося сержантським і рядовим складом, армія припинила видавати Організації Червоного Хреста лікарняні списки, оскільки госпіталі були переповнені, а медперсонал перевантажений. Без цієї руки допомоги та за відсутності в їхньому штабі людей-шукачів за декілька тижнів нове бюро закрили. Після цього листи почали приходити до Ґертруди, завантаження якої вже й так було подвоєне кореспонденцією, що надходила з Парижа. Ґертруда зі своїм персоналом без проблем погодилися взяти на себе важкий тягар запитів щодо сержантського та рядового складу армії — «Нам вдалося впоратися з цим доволі непростим завдання, тепер ми ще й обробляємо запити про офіцерів та рядових, і я цьому дуже рада», — і змогла надати деяким британським сім’ям новини про їхніх близьких військовослужбовців.

Ґертруда попросила Флоренс надіслати їй останнє положення про виплату допомоги сім’ям солдатів і моряків, адже була вихована в сім’ї, де всі чудово розуміли обмеженість фінансів сімей простих робітників, як тих, що працювали на металургійних заводах її тата, і що для них означатиме втрата годувальника. Ґертруда хотіла, щоб коли родину повідомляли, що їхній чоловік чи батько став інвалідом чи був убитий, вони одразу дізнавалися про своє право на отримання допомоги й куди їм для цього потрібно звертатися.

Наближалося Різдво. Г’ю запитав у Ґертруди, чи не потрібен їй автомобіль для роботи, але вона відмовилася, сказавши, що за потреби завжди зможе позичити його в когось. Як альтернативу Г’ю надіслав їй 50 фунтів і дуже сподівався, що донька встигне повернутися додому ще до свят. Ґертруда написала батькові листа з подякою, однак зауважила, що хоче залишитися в Булоні, побоюючись, що без неї її нова система розлетиться на дрібні шматочки. Як Ґертруда пояснила, її перевага над Флорою та Діаною була в тому, що вона може постійно перебувати на роботі; до того ж, поки Ґертруда була дуже зайнятою, їй ніколи було зациклюватися на своїх переживаннях.

Ґертруда розповіла Г’ю, на що збирається витратити подаровані 50 фунтів. Вбачаючи в Ґертруді відмінного помічника, Сесіл зазначив, наскільки високо цінує впроваджену нею реорганізацію роботи. Ґертруда була явним претендентом на посаду керівника відділення; тож їй запропонували скористатися однією з вільних кімнат для облаштування там власного кабінету. Ґертруда обрала собі кімнату, яка була доволі похмурою, втім, як і всі решта. Новий кабінет вимили й переклеїли в ньому шпалери, а тоді Ґертруда постелила на підлогу килим і повісила нові ситцеві фіранки. Кімната виглядала настільки мило, наскільки це можна було зробити, — і все завдяки Г’ю. «Незважаючи на бруд і похмурість, мені вдалося зробити свій кабінет досить радісним завдяки баночкам з бузком та нарцисами, які я купую на базарі Я дивуюся тому, як людям вдається возити сюди квіти під час війни, однак я їм дуже за це вдячна», — написала вона Чиролу. У Ґертруди ще залишилися гроші на книжки, папки та реєстраційні журнали. Як вона написала батькові, «приємно знати, що Організація Червоного Хреста не витратила на все це жодної копійчини».

Для Ґертруди Різдво промайнуло майже непомітно. 27 грудня вона сіла писати батькам листа про одне цікаве явище, про яке гомоніло все місто:

«Я чула, що в день Різдва на фронті панував ледь не мир Божий. Не було чутно жодного пострілу, солдати з обох боків повибиралися з окопів і дружньо перемішалися одне з одним, а в одному місці бійці навіть зіграли в футбол зі своїми противниками... Це дивно, чи не так... Іноді ми відвойовуємо захоплені території і знаходимо там наших поранених, ретельно перев’язаних, які лежать в укритті; а буває, що всі поранені заколоті штиками — усе залежить від полку чи характеру ситуації — хтозна?! Але з кожним днем ця ситуація тисне дедалі сильніше».

Зрештою Сесілу вдалося переконати військове міністерство дозволити їм встановити канал зв’язку з фронтом. Майор Фабіан Варе зі своєю командою був призначений отримувати списки із запитами від Червоного Хреста: з’явилася надія, що їм вдасться розвідати інформацію, не доступну для представників відділення поранених і зниклих безвісти.

Один із членів команди, містер Казалет, приїхав до Булоні напередодні Нового року й привіз велетенську в’язку списків та зім’ятих листів, які вдалося дістати з кишень мертвих солдатів; деякі з аркушів були заляпані кров’ю. Свіжа інформація з лінії фронту не мала ціни, однак була одна умова: усю звірку треба було виконати протягом двадцяти чотирьох годин, після чого Казалет мав повертатися назад. Він мав передати всі листи, щоб їх разом з іншими особистими речами бійців могли повернути сім’ям загиблих. На Новий рік в офісі працювали лише Ґертруда з Діаною. Вони одразу ж узялися до роботи, класифікуючи, звіряючи й вносячи всі результати до реєстраційного журналу. Жінки працювали цілий день, а після вечері знову повернулися до офісу й пропрацювали до 2-ї години