Похід українських армій на Київ-Одесу 1919 - Микола Капустянський

большевизм. Вже ведуться операції на Петербург. З півдня натискають добровольці та донцi, добре забезпечені технічно Державами Згоди. Сюди ж скероване військо Згоди (на Кавказ).

Для союзників у цій боротьбі важливо забезпечити себе співділанням України, як бази для наступу в найголовнішім напрямку на Москву і забезпечення флангу й тилу Донської та Добровольчої Армії. Ув'язнути в боротьбу з Українським народом союзникам теж не всміхається. Тому виникає можливість зійтися з ними примірно на таких умовинах:

1. Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини й Буковини до Наддніпрянської України.

2. Невтручання у внутрішні справи, та

3. Залежно від того, як нам вдасться виторгувати: конфедерацію чи самостійність, чи як вирішать це питання українськi Установчі Збори. (Прим. iде лише про те, щоб добитися реальної допомоги для організації власної мілітарної сили і захисту нашої країни).

Тоді буде змога перекинути всі ліпші сили проти большевиків, бій на Польсько-Галицькому фронті стане непотрібним.

Якщо ж не випаде увійти у згоду щодо Галичини, то дати союзникам, якщо вони вирішать боротися з большевиками, вільно перепровадити своє військо через український терен, підтримавши їх частини на фронті своїм військом в невеликій кількості. Решту ж сил і засобів направити проти Польщі.

Або ж, і це буде ліпше, просити союзників про допомогу Україні технічними засобами, військо ж їх направити в тил большевикам через Донщину.

Тільки таке вирішення цього питання може вивести Україну на широкий шлях державного будівництва.

Боротися ж на всі фронти, не маючи надії на перемогу, дуже героїчно, але не розумно.

Полк. Капустянський.

Розділ ІІ
загальний погляд на події
з 14 грудня 1918 року по 1 червня 1919 року
ПОДІЛ БОРОТЬБИ НА ПЯТЬ ПЕРІОДІВ

До 1-го червня 1918 р. бойові події на Україні можна поділити на такi пять періодів:

1. Боротьба за лівий берег Дніпра.

2. Відступ нашого війська за Дніпро та бої за Коростень-Бердичів-Козятин-Цвіткове. Прорив українського фронту.

3. Контр-маневр української армії.

4. Зосередження Запорізького корпусу, підготовка української армії до нового наступу.

5. Перехiд польського війська в наступ прибулими дивізіями Галера проти УГА і Надднiпр. армії.

ПЕРШИЙ ПЕРІОД БОРОТЬБИ

Боротьба за Лівобережжя.

У висліді несприятливих зовнішніх обставин Директорія змушена була volens nolens боронитися проти ворогів, що зі всіх боків загрожували та шукали співзвучних собі «п'ятих колон» на нашому запіллі, підриваючи джерела наших власних сил і спроможностей.

Без сумніву, найбільш небезпечним грізним ворогом була Совєтська Росія, а тому до боротьби проти неї треба було підготовлятися політично й стратегічно, а головно психологічно. Директорія, що складалась з 5 членів (Голова В. Винниченко, Головний Отаман С. В. Петлюра, проф. Швець, Андрієвський і Макаренко) не була, на жаль, однозгідною в питаннях зовнішньої, а в багатьох випадках і внутрішньої політики, і це несприятливо відбивалося на настроях провідних кіл інтелігенції, українських масах і на характері боротьби. Совєтська Росія заздалегідь пляново, систематично та інтенсивно підготовляє сприятливі передумови, щоб знову опанувати Україну. Свою підготовку вона вела по двох головних напрямках:

1. Організація, скупчення та відповідне розгортання збройної сили, головно на нашому передпіллі;

2. Утворення большевицьких вогнищ на Україні (різні військові і робітничі осередки) і, нарешті, влучна і беззастережна пропаганда спочатку проти гетьманської влади, а потім ще настирливіше проти «буржуазної Директорії – запроданця Антанти».

Большевицькі сили.

Червоні заздалегідь почали формувати на Київському і Харківському напрямках зі збігців-українців дві дивізії. Значний контингент кадрів дала Тараща. Надто після заломання свого розпучливого повстання проти німців літом 1919 р. Багато тоді таращанців наклало головами, решта партизан подалася на схід, щоб при допомозі большевиків помститися, але й німці зазнали болючих втрат.

Повстання проти Гетьмана значно спричинилося до приспішеного утворення і оформлення Вищого Червоного політично-стратегічного органу для керування збройним нападом на Україну.

Так, 11 листопада 1918 р. Рада Народніх Комісарів ухвалила дати революційній воєнній Раді республіки директиву – в десятиденний термін почати наступ на піддержку робітників і селян України, що повстали проти Гетьмана. Того ж дня відбулася нарада членів революційної воєнної Ради з українськими комуністами. «Були присутні головнокомандувач Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштайн, Затонський і я, пише Антонов – згідно з заявою Епштайна, хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте нема чого й числити без пересунення значних сил Червоної армії не тiльки на успіх революційного руху, але й на сам його вибух». (Записки т. ІІІ.)

У висліді цієї наради була 17 листопада утворена Революційна Рада на чолі з Сталіним, Пятаковим, Затонським і Антоновим. Воцетіс, для зручности політичних комбінацій, назвав цю армію Групою курського напрямку. В склад цієї групи за короткий назагал час увійшли: дві повстанчі українські дивізії, що були на Чернігівщині й Курщині вже майже цілком укомплектовані й озброєні, московська робітнича дивізія, 43-тій робітничий полк; 2-га орловська бригада, дуже боєздатні партизанські відділи Кожевнікова зпід Уфи (головно татари).[5]

5-го грудня вже зовсім сформувалася ця група. До складу її ще долучено і 2 полки Всеросійської Чрезвичайки, два продовольчі полки 8-ої армії, 4-тий кавказький полк, різні частини мадярів і т. ін. Отже большевики організували поважну силу, комуністичний її кістяк творили полки Всеросійської Чрезвичайки, головно латиші й китайці, завзяті, сильно розпропагандовані татарські партизани Кожевнікова та московські робітники. Фасад армії творили українські частини. Політично-стратегічна керма спочивала в руках Секретаря Ком. Партії Сталіна. Командував армією Антонов. Совєтський Уряд України – Плахта, для політичного замилення очей.

Червоні