Панас Мирний - Леонід Володимирович Ушкалов
Цього року в житті письменника сталося кілька визначних подій. Зокрема, редакція львівського народовського часопису «Правда» запросила його до співпраці. «Правда» хотіла стати всеукраїнським друкованим органом, тому надавала свої сторінки і письменникам Наддніпрянської України. Зі старшого покоління тут друкувалися Куліш, Марко Вовчок, Кониський, Чубинський, а з молодшого – Старицький, Драгоманов, Нечуй-Левицький та інші. Очевидно, Мирного запросили до співпраці за посередництвом Білика, адже київська «стара громада», в роботі якої він брав активну участь, на той час мала з галичанами досить жваві стосунки. Відтак десь у червні-липні 1872 р. Панас Рудченко надсилає редакторові «Правди» Олександрові Огоновському вісім поезій: дві оригінальні та шість перекладних. Із цих поезій у серпневому числі «Правди» за 1872 р. була надрукована тільки одна – «Україні». Це був перший друкований твір молодого автора, і в ньому він, кажучи словами Сергія Єфремова, задекларував «своє profession de foi[7], що з ним виступає на арену письменства». Юний поет говорить про свою любов до рідного краю, про українську історію як історію боротьби «за правду, за віру», про «науку і любов» як запоруку народної волі. Саме під цією поезією вперше з'являється прибране ім'я Панас Мирний. Що хотів сказати письменник, називаючи себе Мирним? Мабуть, найперше це була вказівка на свою власну вдачу. Крім того, це прибране ім'я мало свідчити, що Панас Рудченко народився в Миргороді. І назву свого рідного міста письменник був схильний асоціювати не так зі створеним фантазією Сковороди містичним «Миргородом», таким собі «горнім Єрусалимом», де споконвіку панує Господня благодать (твори Сковороди Панас Мирний знав і високо цінував за те, що вони «скликали людей до опрощення і рівноправства»), як з Миргородом Миколи Гоголя, тобто з глухим провінційним містечком, чиїм символом є славнозвісна гоголівська калюжа. Миргород – це місто Мирне, змальоване самим письменником у незавершеній трилогії під умовною назвою «Місто Мирне». Подейкують, каже оповідач, що місто Мирне заснували бозна-коли панські хлопи, які тікали сюди з-за Дніпра. «Тут, у своєму захисті, далекі і від панської неволі, і від татарської
погані, селились вони хуторами і заводили пасіки. З хуторів їх, з займанщин вільних і заснувалося місто Мирне, і Мирним воно зоветься через те, що тут не було ніколи тих буч і чварів, які по других місцях схоплювалися». За часів Катерини II, продовжує він, Мирне стало містом. І ось тоді «поділилися люди, немов межами одне від другого поодмежовувались, мов кам'яницями обгородилися: дворяни – осібно, службові – осібно, міщани – осібно, козаки – теж осібно; зосталися одні крестяни-кріпаки, котрих дехто вже і за людей не лічив». Потім часи змінювались, але порядки залишалися ті ж самі: мешканців міста цілком поглинула похмура, безугавна й, зрештою, позбавлена всякого сенсу дарвінівська «боротьба за життя». Історія міста Мирного не тільки в мініатюрі повторює історію України, але й історію людини – царя земного, – якою вона постає в «Казці про Правду та Кривду». Змальована тут картина щоденного житейського борюкання дала підставу Володимиру Корякові добачити в прибраному йменні Панаса Рудченка ще один сенс. «Отже й сам письменник, – писав він, – був з такого міста Мирного та й прозвався Панасом Мирним. Гірка іронія, безнадія загубленої обивательщиною людини криється в цьому псевдонімі, безкрилля якесь, що не давало йому сили перебороти це своє оточення». Виходить так, що Панас Мирний вважав «пропащою силою» не тільки своїх улюблених героїв, приміром, Петра Телепня, розбишаку Чіпку чи повію Христю, але й самого себе. Можливо, у такому потрактуванні Коряк і передав куті меду, адже у творах Мирного є куди більш похмурі та безнадійні образки, ніж той, що його бачимо в трилогії «Місто Мирне» (та й написано трилогію десь років через три після появи поезії «Україні» на сторінках «Правди»), але виразна тінь цієї похмурої алегорії все-таки лягає на ім'я Мирний. Недаром Сергій Єфремов завершив свою книгу про нашого письменника питанням: «Хто знає, чи не думав він, свою лаву «пропащих сил» перед читачем вишиковуючи, і про власне життя, що дало великі можливості, та не дало догідної на їх здійснення долі?..»
Утім справжнім дебютом Мирного стала не поезія «Україні», а оповідання «Лихий попутав», написане цього ж таки року й надруковане в листопадовому та грудневому числах «Правди», – трагічна історія дівчини-покритки, яка погубила своє дитя. З одного боку, ця історія взята з життя: в архіві письменника зберігається рукопис під назвою «Характеристика», де занотовано розповідь якоїсь наймички В. про своє життя, схоже на життя героїні оповідання Варки Луценкової. З другого – сюжет цілком традиційний, alte Geschichte[8], як характеризував його Михайло Драгоманов. Чимало традиційного є й у поетиці твору, найперше – сама манера оповіді. «Мені тоді вісімнадцятий пішов. Молода, здорова – я на норов була весела-жартовлива», – так розпочинає Мирний своє оповідання. Ich-Erzählung[9], тобто форма оповіді, коли автор ніби ховається за оповідача, що стала напрочуд популярною в українській літературі після «Народних оповідань» Марка Вовчка (її використовували, зокрема, Федькович, Ганна Барвінок, Кониський, Нечуй-Левицький та ще навіть Франко), – постає для Мирного готовою «твердою» формою. І сама ця вовчківська манера (оповідь селянки неодмінно позначена рисами фольклорної узагальненості), і використання літературних кліше (скажімо, запозичених із поезії Шевченка фраз на зразок «пішов, похилився», «господиня, мов сова») мало своїм
