Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Посильний, здавалося, був дуже радий з тієї звістки, яку приніс:

— Капітан Корбет вельми жалкує, — так, так, вельми жалкує, що не має часу для візиту до вас, пане командир… Лейтенанта Рікорда та його супутників уже звільнено. У Капштадт з донесенням командорові про ваше прибуття помчав кур’єр. Ви можете почувати себе цілком вільно, капітан тільки просить без його відома не міняти якірної стоянки… І ще капітан цікавиться: хіба ви не знали про стан війни?..

— Я б не забився в цю глушину, якби знав! — сказав Головнін.

— Дуже шкода! — вигукнув посильний, силкуючись виявити на обличчі щирий жаль. — Але, коли не помиляюсь, ваш шлях на схід?

— То що? — неуважно спитав Головнін.

— Тут бувають дуже темні ночі…

— Я не знаю…

— Добрий попутний вітер і темна ніч…

— Капітан Корбет доручив вам переказати й це?

Англієць зробив перелякане обличчя:

— Ну що ви!.. За це він може повісити на реї…

— Либонь, він так і зробить…

Гра ставала забавною. Головнін уважно стежив за посильним. Той все ще удавав переляканого:

— Я просто помилився на слові… Між іншим… Однак, хочете, я буду одвертим? Я вірю вам, російському офіцерові, — ні, ви не здатні на зрадництво. Я теж ладен утекти з цього пекла! Коли б тільки знайти друзів…

— Осічка! — мовив Головнін по-російському.

Агент стрепенувся:

— Що ви сказали?..

Головнін переклав це слово англійською мовою. Посильний враз потемнів.

— Перекажіть капітанові, — промовив Головнін, — що про втечу я не маю й гадки. Пропуск англійського уряду дає мені право відкрито, серед білого дня підняти якорі…

— Ви можете почувати себе цілком вільно! — повторив агент.

— І ще перекажіть, — додав Головнін, — що я не терплю провокацій. А втім, він, може, не знає про те, що ви мені запропонували?

Весела усмішка посильного стала судорожною. Задкуючи, він вийшов з каюти.

Петро Рікорд і його супутники повернулися на шлюп уночі. Ще здалеку Головнін почув Петрів голос: Рікорд з чогось кепкував, і, зачеплені, мабуть, його жартом, дружно засміялись матроси. Шлюпка причалила до борту, і, ніби в одну мить, — так здалося Головніну, — Рікорд опинився перед ним, козирнув, пристукнув каблуками:

— Дозвольте доповісти…

Головнін дружньо і лагідно перебив його:

— Не треба рапортувати, Петю… Я знаю, салюту-відповіді не буде.

— І це ще не все…

— На полон скидається?..

— Так. Це — полон.

Вони помовчали. Десь близько поскрипували кочети весел; стиха, поривами сплескувала вода.

— Крадуться попід самим бортом, — мовив Головнін. — Бояться, що можемо втекти. Стережуть. А що як спробувати, Петю, справді?.. Пообрубуємо канати — і під паруси: доганяй, лишень, в океані… А в крайньому разі — бій.

Рікорд поривчасто, глибоко зітхнув:

— Я думав про це. Але на фрегаті не спить жодна людина. Їхні шлюпки цілу ніч курсуватимуть навколо «Дианы». А вранці, — я чув це розпорядження Корбета, — нас поставлять фертоїнг, на два якорі, між їхніми кораблями і берегом. З фертоїнг хоч як розвертайся, однаково будеш усе між двома якорями.

І знов вони замовкли, прислухаючись до близького настороженого берега, звідки часом долинало пересвистування вартових.

— Правду сказати, я турбувався за тебе, — промовив Головнін неголосно. — От де браві вояки!.. Особливо браві, коли їх багато, а в тебе тільки матроси на веслах, та й ті без зброї.

Рікорд тихенько засміявся:

— Спочатку вони кинулись на нас, мов яничари!.. Я в ту мить подумав: чи ми не до буйних потрапили? Кажуть, так буває: від нудьги цілий гарнізон здичавіти може… Далі виникла в мене інша підозра: а чи не піратське це кишло? Може, пірати переодяглися в англійську військову форму?.. Потім уже зрозумів, у яку халепу ми вскочили в цьому гаспидському Саймонс-беї, Василю! Адже це війна. А ми прийшли: «Здоровенькі були! Приймайте корабель і флаг, екіпаж і нас, офіцерів, гармати, документи і все інше…»

Здавалось, він задихався від люті:

— Я так гадаю, Василю Михайловичу, що, в крайньому разі… в найгіршому, якщо становище буде безнадійне, якщо вони надумають захопити шлюп, ми підірвемося. Пороху в нас досить. Нехай добувають «трофей» з дна…

— Пізнаю тебе, Петре! — сказав Головнін.

Уже не перший рік цих двох моряків єднала випробувана дружба. Ще в 1802 році, коли морський міністр адмірал Мордвінов напучував молодих офіцерів, що від’їздили до Англії, — їх було дванадцять чоловік, — Василь Головнін і Петро Рікорд стояли поруч в шерензі. Потім вони разом служили на англійських військових кораблях, разом відстоювали вахти під вогнем французьких та іспанських батарей, штормували, вивчали лоції, писали листи товаришам у Петербург і Кронштадт, сумували за батьківщиною… Між ними не було секретів. Одверто лаяли вони двірську челядь, тупих, чванливих вельмож, винних у занедбаності російського флоту, що лишився майже без догляду. Перепадало тут і дурнуватому графові Кушельову, і хитрому підлесникові маркізу де Траверсе, і бездарному фон Міллеру. Не відчували вони поваги й до царя.

Тільки в службі їх розділяла певна дистанція. Ніхто не подумав би, дивлячись збоку, що цей стриманий, владний капітан і його ретельний, спритний помічник, для котрого, здавалось, не було нічого в світі важливішого, як розпорядження начальника, що ці двоє такі не схожі один на одного люди: замкнений, завжди серйозний Головнін і веселий, меткий Рікорд, — були сердечні друзі…

У цьому далекому поході, ясними, тихими вечорами в тропіках, коли океан горів і сяяв живими потоками світла, слухаючи розмірений гул парусів, неквапливо ходячи вздовж палуби шлюпа, вони вголос мріяли про Росію, про майбутні трудні, круті її шляхи.

Одного разу Головнін сказав:

— От ми лаємо двірських міністрів, усю цю улесливу бездар, що оточує царя. А де ж головна причина всього цього? Хто хоче завжди тримати наш народ темним і безправним? Хто вбачає