Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
За моєю радою визначено було осінню 1942 переговори між німецьким управлінням та українським національним рухом. Ці переговори вів я з начальником німецької служби безпеки СД на Волині і Поділлі др. Пітцом та др. Беером. Вони запропонували мені, щоб ми влилися в систему німецької поліційної охорони та разом продовжували боротьбу проти большевицьких диверсантів. Ми зі свого боку жадали признання української самостійної держави та створення української армії та поліції. Пропозицію злиття з німецькою поліцією ми відкинули. Переговори зірвались, бо німці не хотіли відступати від своїх домагань, а ми знов не могли відступити від раз намічених нами напрямних цілей. Я з’ясував свої вимоги письмово та переслав їх др. Пітцові та др. Беерові. У своїх листах я доказував реальними фактами, що український народ тільки тоді може битись із захопленням за майбутнє України в союзі з німцями, коли він побачить перед собою високу політично-ідеологічну мету. Такою метою не міг стати райхскомісаріят. Нею могла бути тільки українська національна держава, до складу якої входили б всі українські етнографічні землі.
Тої самої осені 1942 р. вів я переговори з відпоручником Москви, підполковником Лукіним. Він прилетів був до нас спеціальним літаком. Большевики запропонували нам полупитись з советськими партизанами. У тому випадку вони зобов’язувалися постачати нас з літаків зброєю, запасови-ми частинами, приладдями зв’язку і т. п. Ми мали заявити свою солідарність із ними. Вони запропонували, щоб ми вбили райхскомісара Коха. Советські пропозиції ми відкинули, і через те більшовицькі партизани виповіли нам війну як «агентам Гітлєра».
З огляду на те, що влітку 1943 р. німецький фронт все більше посовувався на захід, шукав я знов можливість повести спільно з німцями боротьбу проти більшовиків. Після німецької практики в Україні дуже важко було знову переставити український народ на співпрацю з Німеччиною. Взаємне довір’я з вини німців було знищено. Народ перестав вірити всіляким публічним заявам та закликам. Той стан міг змінити тільки український національний уряд. У листопаді 1943 р. я звернувся ще раз до німецького уряду з пропозицією провести зі мною переговори для нормалізації українсько-німецьких взаємин. Щоб прискорити переговори і за всяку ціну довести до бажаної згоди, язаризикував своїм життям, вийшов зі своїм ад’ютантом з укриття і пішов в дні 20 листопада до німецьких чільнників. Німецькі урядові чільнники, замість того, щоб повести зі мною переговори, притримали мене і мого ад’ютанта і перевезли нас обох до концентраційного табору Саксенгаузен коло Оранієнбургу. Тільки 19.10.1944 р. нас випустили з концентраційного табору…»
Особисто я не наважуюсь ці спогади аналізувати. Причина в тому, що саме в цей час і саме на цій території товариш Сталін зосереджував декілька сотень тисяч вояків, тисячі танків, десятки тисяч артилерійських систем, тисячі літаків. З початком 1941 року їх кількість стала обраховуватися мільйонами — розгортання ударного угруповання, націленого на Європу, вступило у завершальну фазу. А тут — Бульба-Боровець зі своєю армією. В непрохідних болотах у лісах Полісся, в які протягом тисячох років не бувала нога жодного солдата.
Аналізували спогади Бульби до мене і більш компетентні люди. Один із героїв цієї оповіді, прискіпливо перечитавши спогади Боровця «Армія без держави», висловив припущення, що, наприклад, інформацію про переговори Тараса Бульби з оунівцями-бандерівцями (про них декількома абзацами нижче) написав хтось інший. Але не сам мемуарист.
Розбирати цю суперечку я не наважуюся. Тому відразу перейду до оцінок руху Бульби його противниками.
Микола Лебідь, керівник «бандерівської» ОУН про Бульбу пригадував хіба що таке:
— його загін нараховував «від 150 до 300 вояків»;
— в лютому 1942 р. Боровець «з 15–20 людьми переходить у підпілля»;
— «на початок 1943 р… з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою «Українська Національна Демократична Партія» і приступає до творення збройного відділу, який нараховує до 150 вояків»;
— «в серпні 1943 р. сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без одного пострілу». Склад групи — 63 особи. «На їх прохання всіх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30–40 людей утік»[19].
Радянська сторона мала принципово іншу картину. Військовий кореспондент «Правди» Коробов, доповідна записка від 8 квітня 1943 р.: «…група так званого «Тараса Бульби» (капітан Боровець), який користується у націоналістів великим авторитетом, перебуває в лісах. Багато націоналістів працює у німців і в своїх підпільних організаціях, видають листівки для населення, партизанам і поліції, інформують, що робиться на фронті і багато пишуть і говорять про Англію. За їх твердженням, Англія хоче, щоби радянська армія вимоталася так само, як німецька, і тільки після цього вона здобуде панування над Європою і допоможе Україні зробитися “самостійною”».
Командування партизанського загону ім. Хрущова, 14 квітня 1943 р., — Строкачу: «Формується українська національна армія за рахунок шуцманів німецької поліції, козаків та місцевих українців, бандерівців, бульбовців та ін.» 30 березня в с. Кашівка Голобського району (тепер це — Ковельський р-н Волинської області, населення — 458 осіб — Д. Я.) червоні партизани знаходять «400 українських націоналістів» під проводом районного коменданта, «в підпорядкуванні якого — 4 сотенних командири. Озброєння: рунні та станкові кулемети, автомати, гвинтівки, гранати». 21 квітня воно ж інформує: «Організація українських націоналістів посилюється, бульбівці дислокуються між ріками Січ та Горинь, а бандерівці — за рікою Горинь». 7 травня командир загону Шитов доповідає: «Бульбівці ведуть бої з німцями на правому березі ріки Случ (це — права притока Горині —Д. Я.). Бандерівці готують напад за рікою Буг, де наразі концентруються німці». 15 травня: «12 травня в с. Поташня Людвипольського району (Людвипіль тепер — це селище міського типу Соснове в Березнівському районі Рівненської області — Д. Я.) українські націоналісти проводили нараду, на якій було вирішено, що бульбівців немає, а всі українські націоналісти мають називатися бандерівцями».
21 квітня 1943 р. Строкач доповідає Хрущову: «Впродовж останнього часу відзначають великий рух націоналістів у районах Ковель, Голови, Колки, Рожище, Ма-невичі (Волинської та Ровенської областей)». Дослівно повторивши інформацію, яка містилась
