Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Я вже наводив як приклад глибоку своєрідність політичних поем Шевченка, та печаттю оригінальності позначено майже кожен з жанрів і кожна з форм у «Кобзарі». Один з сучасних зарубіжних літературознавців недавно писав про «стилістичну відвагу», яка вражає його в поезії Шевченка. Сказано точно. Цю відвагу справді можна побачити в усьому – і в композиційних прийомах, і в епітетах та метафорах, і в надзвичайно оригінальній, різноманітній Шевченковій ритміці. Реалізм Шевченка був крилатим реалізмом, і ця його властивість вкрай важлива для нас сьогодні…
Свято Шевченка, відзначене в багатьох і багатьох країнах світу, – це свято великого гуманістичного та революційного мистецтва, яке, навіть віддалене від нас столітньою далиною, продовжує жити й боротися.
Добре говорив недавно М. Тихонов, що приклад таких борців, як Шевченко, нещадно викриває егоїзм (однаково який – самозадоволено-цинічний чи сповнений відчаю), егоїзм, який у наш час особливо наочно виступає як моральний ґрунт дегуманізації і художнього розкладу того мистецтва, яке зреклося народу та його ідеалів. З цим мистецтвом, з його ідеями та його естетикою у нас немає і не може бути примирення.
А в літературі, яка віддає себе складним, але почесним завданням побудови нового світу і виховання нової літератури, досвід героїчної поезії Шевченка потрібний, як чиста джерельна вода, що додає сили подорожньому, як прекрасна школа справжнього мистецтва.
Шевченків «Заповіт» сьогодні
Творчість Шевченка являє собою таку дійову силу і таке велике явище в історії українського народу, що навколо цього завжди точилася ідейна боротьба. У цій боротьбі закономірно перемогли прогресивні сили.
Сама історія написала і продовжує писати хвилюючу книгу буття Шевченкової поезії – поезії, що стала довічним і вірним супутником народів у їх боротьбі за справедливе, гідне людини життя186.
Творчість Шевченка надихає народ у найважчі роки війни з фашизмом
Велич найсвітліших постатей світової історії дістає найбільш точну й виважену оцінку, яка йде від самих глибин людського буття, у найважливіші й найвідповідальніші її часи, коли на першому плані з усією невблаганністю постають питання про саме продовження існування як окремих народів, так і самого людства. Так було й у найтяжчі роки Великої Вітчизняної війни, коли фашистські війська плюндрували українські землі, значна частина українських установ – серед них і академічні – були перебазовані на Схід. У скрутних умовах евакуації науковці продовжували самовідданну працю. Об’єднаний Інститут мови і літератури створив підписаний до друку вже після повернення до звільненого Києва – ще у воєнний час (10 лютого 1945 р.) – «Нарис історії української літератури».
Її редактори – визначні вчені, яким належить великий внесок у наукове шевченкознавство – Сергій Іванович Маслов і Євген Прохорович Кирилюк пояснювали читачам: «Книга писалася в Уфі, далеко від культурних центрів України. В важких умовах евакуації. Автори не раз гостро відчували брак потрібних для роботи джерел, літератури та різних довідників. Умови, в яких складався «Нарис», не могли не відбитися негативно на глибині в з’ясуванні окремих питань, на повноті в збиранні матеріалу, на точності в наведенні цитат і в передачі окремих фактів. У разі книга потребує повторних видань, автори сподіваються, що їм пощастить виправити всі хиби цієї першої спроби»187.
Фахівцям-літературознавцям вдалося-таки знайти сили, шляхи й засоби покращення першого, систематичного дослідження історії української літератури. Але загальна характеристика творчості й діяльності Тараса Григоровича Шевченка – принципова основа її – була й залишається незмінною.
Суттєві причини цього полягають у тому, що вони збіглися з тим, як оцінили й оцінюють поезію й діяльність Шевченка народні маси. Автори зазначеного видання мали незаперечні підстави назвати розділ, присвячений йому, «Тарас Шевченко – творець нової української літератури». Далі визначена тема розкривається далеко ширше:
«1840 року в Петербурзі вийшла з друку невеличка книжка під назвою «Кобзар», що відкрила нову сторінку не тільки в українській літературі, а й поклала початок справді глибоко народній, революційно-демократичній літературі всіх слов’янських народів. Автором її був геніальний український поет Тарас Шевченко.
Шевченко – епохальне явище не лише художньої літератури. Своєю революційнодемократичною діяльністю він виходить далеко за межі літератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, геніальний поет, драматург, прозаїк, майстер пензля, але, крім того, Шевченко – політична постать у нашій історії, перший революційний демократ на Україні і в Росії. У революційних прагненнях він іде далі своїх сучасниківдемократів – В. Бєлінського і Герцена і тільки пізніше знаходить собі спільників в особі Добролюбова і Чернишевського.
І разом з тим Шевченко – син своєї епохи. Ідеї Французької революції 1789 і 1830 року, декабристський рух, революційні традиції Коліївщини, далі зростаючі кріпацькі повстання на Україні – все це разом підготувало ґрунт, зумовило формування революційнодемократичного світогляду великого сина українського народу»188.
Про значення творчості Шевченка в історії українського народу
Дещо іншу – в окремих моментах більш розгорнуту, співзвучну з часом характеристику, – знаходимо у виданій академічним Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка в 1954 р. «Истории украинской литературы»:
«Тарас Григорьевич Шевченко – великий украинский народный поэт, художник, мыслитель, революционер-демократ. Восприняв и развив прогрессивные традиции русской и украинской культуры, он выразил свободолюбивые мечты и стремления украинского народа, прежде всего закрепощённого крестьянства, в его освободительной борьбе. Своим гениальным творчеством Шевченко открыл новую эпоху в украинской литературе. Он является основоположником новой украинской литературы, родоначальником её революционно-демократического направления. Революционная деятельность и творчество Шевченко – образец беззаветного служения народу.
Тарас Григорович Шевченко – з народами всієї Росії
Ещё при жизни поэта великий русский критик революционер-демократ Н. Добролюбов в рецензии на «Кобзарь» 1860 г. отмечал, что Шевченко – поэт совершенно народный, вышел из народа и не только мыслью, но и обстоятельствами был с ним крепко и кровно связан. Шевченко принёс в литературу пламенную, неугасимую ненависть ко всем угнетателям, начиная от помещичьего приказчика, гнавшего крепостных на барщину, и кончая первым помещиком-крепостником – царём.
Слово Шевченко было великой общественной силой, орудием классовой борьбы против крепостничества и самодержавия. Большевистская газета «Правда» в 1914 г. назвала поэта
