В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Надвечір мене викликали до чергового командира, де я довідався, що противник на лівому крилі проник у систему наших траншей. Щоби знову відвоювати трохи смуги забезпечення, лейтенанту Петерзену зі штурмовим загоном було наказано зачистити траншею, звану «Живопліт», а мені з моїми людьми — підступи до неї, що пролягали паралельно через заглибину.
Ми вибралися вдосвіта, та ще на нашій вихідній позиції наштовхнулись на такий сильний вогонь піхоти, що на якийсь час відмовилися від виконання завдання. Я наказав зайняти Ельбінзький шлях, а тоді досипляв недоспане у велетенській печерній штольні. Об одинадцятій перед полуднем мене розбудив тріск гранат на лівому крилі, де ми утримували барикаду. Я кинувся туди й застав звичне видовище барикадного бою. Біля шанцевих споруд курилися білі хмари гранатних вибухів, позаду, за кілька поперечин, з кожного боку стрекотав кулемет. А поміж тим — бійці, що, пригинаючись, стрибають вперед-назад. Маленький наскок англійців уже був відбитий, однак він коштував нам одного бійця, який, розірваний осколками гранати, лежав за барикадою.
Увечері я дістав наказ відвести роту в Пюїзьє, де по прибутті одержав розпорядження наступного ранку з двома загонами взяти участь у невеличкій акції. Це означало, що о 3:40, після артилерійської та мінометної підготовки тривалістю п'ять хвилин, слід було заатакувати так звану Низинну траншею на відрізку від червоної точки К до червоної точки Z. Ворог проник туди, так само, як і в багато інших підхідних траншей, і укріпився за барикадами. На жаль, ця операція, на яку призначили лейтенанта Фойґта зі штурмової роти з одним проривним загоном і мене з двома, була спланована по карті, позаяк Низинна траншея, що звивалася улоговиною, з багатьох місць проглядалася аж до дна. Вся ця виправа мені не подобалася, принаймні в щоденнику після запису наказу знаходжу такі речення: «Що ж, сподіваюся, завтра ми це опишемо. Зневажливу критику наказу я за браком часу прибережу — зараз сиджу тут, в бункері на відрізку F, дванадцята година, а о третій мене вже розбудять».
Але наказ є наказ — тож о 3:40, у вранішніх сутінках, ми з Фойґтом та нашими бійцями вже стояли напоготові біля Ельбінзького шляху. Ми залягли в окопі по коліно завглибшки, звідки, ніби з вузької галереї, видно було улоговину, яка у визначену мить почала наповнюватись димом і вогнем. Один з великих осколків, що долетів до нас з цього палахкого місива, поранив у руку стрільця Клавеса. Тут відкривався той самий вид, який я вже стільки разів споглядав перед атаками: в непевному світлі чигають купки людей, що пригинаються разом при коротких пострілах або кидаються на землю, в той час як збудження наростає — образ, від якого ціпеніє душа, — немов страхітлива мовчазна церемонія, що передує кривавій жертві.
Рівно в призначений час ми виступили. Нам сприяла та обставина, що обстріл огорнув траншею у видолинку густим серпанком. Недалеко від Z1 ми напоролися на спротив, який зламали гранатами. Оскільки своєї мети ми досягли, а битися далі нам зовсім не кортіло, ми звели барикаду й залишили за нею загін з кулеметом.
Єдину приємність в усьому цьому справляла мені поведінка бійців штурмового загону, що жваво нагадувала мені достопам'ятного Симпліцісімуса. Тут я запізнав нову породу бійців — добровольців 1918 року, вочевидь, ще мало обізнаних з війною, але інстинктивно відважних. Ці юні відчайдухи з довгими чупринами і в обмотках за двадцять метрів перед ворогом зчинили страшну сварку, бо один обізвав другого «шматою». При цьому вони лаялися, мов ландскнехти, і навперебій нестримно вихвалялися. «Не всі ж такі сцикуни, як ти!» — закричав нарешті один і сам помчав уздовж траншеї ще з добрих п'ятдесят метрів.
Вже пополудні повернувся барикадний загін. Вони зазнали втрат і не могли довше триматися. Подумки я їх вже поховав і тому здивувався, що взагалі хтось живий при світлі дня зміг перейти довгою кишкою низинної траншеї.
Попри цю та численні інші контратаки, ворог міцно засів на лівому фланзі нашої передової і на забарикадованих сполучних шляхах, загрожуючи звідти основній лінії оборони. Це вже не відділене нічийною землею сусідство не віщувало нічого приємного; виразно відчувалося, що й у власних окопах людям було не по собі.
24 липня я вирушив на ознайомлення з новим відрізком С основної лінії оборони, який мав прийняти наступного дня. Я попросив командира роти, лейтенант Гіпкенса, показати мені барикаду біля траншеї «Живопліт», прикметну тим, що з англійського боку вона складалася з обгорілого танку, який сталевим фортом був вбудований у позицію. Щоби розглянути деталі, ми сіли на маленьку, видовбану в поперечині лавочку. Серед розмови я раптом відчув, як хтось хапає мене і смикає набік. За мить у пісок над моїм сидінням врізалася куля. На щастя, Гіпкенс випадково помітив, як у бійницю на ворожій барикаді за сорок метрів від нас повільно просувається гвинтівка, і таким чином своїм гострим оком художника врятував мені життя, бо з такої відстані мене поцілив би будь-який віслюк. Нічого не підозрюючи, ми сіли в глухий кут між двома барикадами, а тому з англійського посту нас було видно так, ніби ми сиділи навпроти за столом. Гіпкенс діяв швидко і правильно. Зважуючи потім становище, я питав себе, чи не закляк би я на мить, побачивши рушницю. Як мені розповіли, на цьому, на вигляд такому безвинному місці, пострілом в голову вже було вбито трьох бійців дев'ятої роти; тобто місце було гиблим.
Пополудні не надто сильна стрілянина виманила мене з бункера, де я затишно читав собі при каві. Попереду розмірено, ніби перли намиста, злітали сигнали загородного вогню. Поранені, які шкутильгали назад, повідомляли, що на відрізках В і С англійці прорвалися на головну лінію оборони. Відразу після того прийшло сумне повідомлення про смерть лейтенантів Форбека і Ґрісгабера. Вони загинули при обороні своїх відрізків, а лейтенанта Кастнера важко поранило. Його ще кілька днів тому зачепило дивним рикошетом, який, більше нічого не заподіявши, ніби гострим скальпелем зрізав йому пипку на грудях. О восьмій до мого бліндажа також зайшов поранений осколком у спину Шпренґер, який заступав командира п'ятої роти. Він підкріпився, приклавшись до «труби», званої також «оптичним прицілом», і, з цитатою «Назад, назад, доне Родриґо»[46], рушив на перев'язочний пункт. За ним подався і його друг Домаєр із закривавленою рукою. Він розпрощався зі значно коротшою цитатою.
Наступного ранку ми зайняли відрізок С, тим часом знову зачищений
