В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Ми поспіхом зібралися і під грозовою зливою рушили дорогою на Камбре. Кінцевим призначення нашого маршу був Маркіон, куди ми дісталися близько п'ятої ранку. Роту розташували на великому, оточеному рядом спустошених стаєнь подвір'ї, де кожен розмістився, як міг. З єдиним моїм ротним офіцером, лейтенантом Шрадером, я заповз у маленьку цегляну спорудку, що, як виказував сильний цапиний дух, у мирні часи була, либонь, козячою стайнею, а тепер — домівкою кількох величезних щурів.
По обіді відбулась офіцерська нарада, на якій ми довідались, що вночі маємо стати напоготові праворуч від великої дороги Камбре — Бапом неподалік від Беньї. Нас попередили про можливість атаки нових, швидших і маневреніших танків.
В невеличкому фруктовому саду я визначив бойовий порядок своєї роти. Стоячи під яблунею, я сказав кілька слів людям, що оточили мене підковою. Їхні обличчя були суворі й мужні. Що тут було казати? В ці дні з одночасністю, яку можна пояснити лише тим, що кожне військо є не тільки збройною, але й моральною спільнотою, напевно, вже всі усвідомили, що ми котимося по похилій поверхні вниз. З кожною атакою ворог демонстрував усе потужніше озброєння; його удари ставали все стрімкіші й потужніші. Всім уже було зрозуміло, що ми не переможемо. Але стоятимемо до кінця.
Ми зі Шрадером повечеряли на подвір'ї за нашим складеним з тачки й дверей столом і випили пляшку вина. А тоді скрутилися калачиком у нашій козячій стайні, аж поки о другій вночі постовий не повідомив, що вантажівки вже чекають на ринковій площі.
У примарному світлі ми тряслися по місцевості, розбитій минулорічними боями під Камбре, й пробиралися через купи згарищ вулицями вщент зруйнованих сіл. Перед самим Беньї нас вивантажили й повели на плацдарми. Батальйон зайняв яр при дорозі Беньї — Во. Перед полуднем зв'язковий приніс наказ роті просунутися до дороги Фремікур — Во. Це просування ривками вселило в мене певність, що ще до вечора почнуться криваві події.
Петляючи, я провів три мої чоти тереном, який літаки засипали бомбами й снарядами. Біля місця призначення ми розподілилися у вирвах і норах, оскільки окремі снаряди залітали також за дорогу.
Того дня я так зле почувався, що негайно вклався у якийсь окопчик і заснув. Прокинувшись, читав «Трістрама Шенді»[48], якого носив у планшеті, й так, з байдужістю хворого пролежавши на теплому сонечку, провів той пополудень.
О 6:15 зв'язковий скликав усіх ротних до капітана фон Ває.
«Передаю Вам важливе повідомлення: ми атакуємо. Після півгодинної артилерійської підготовки о сьомій годині батальйон іде на штурм від західного краю Фаврея. Напрям маршу — дзвіниця Сапіньє».
Перемовившись кількома словами й міцного потиснувши руки, ми кинулись до рот, бо ж за десять хвилин мав початися вогонь, а нам іще треба було подолати добрячий шмат шляху. Я повідомив мого чотаря і наказав шикуватися.
«Рої шерегами по одному, відстань двадцять метрів. Напрям — північний захід, на крони дерев у Фревілі — руш!»
Добрим знаком для духу, який ще жив в нас, було те, що мені самому довелося призначати бійця, який мав залишитися і сповістити польову кухню. Добровільно не зголосився ніхто.
Ми з ординарцями й фельдфебелем Райнеке, який досконало знав цю місцевість, крокували далеко попереду роти. За живоплотами й руїнами вилітали снаряди з наших гармат. Вогонь більше нагадував розлючений гавкіт, ніж нищівний шквал. Позаду я бачив свої загони в бездоганнім строю. Авіаційні кулі здіймали довкола них хмарки куряви, заряди, оболонки й несучі пластини шрапнелі з пекельним завиванням носилися в просторі між вузькими рядами людей. Праворуч під сильним обстрілом лежало село Боґнатр, звідки з тяжким гудінням надлітали зазубрені шматки заліза і з коротким виляском хляпали в глинистий ґрунт.
Ще незатишніше стало на марші за дорогою Боґнатр — Бапом. Зненацька перед нами й поміж нас вибухнув цілий шерег бризантних снарядів. Ми сипонули врозтіч і кинулися у вирви. Я став коліном у продукт страху якогось попередника і в поспіху велів джурі хоч згрубша зчистити його ножем. Довкола села Фаврель згущувалися хмари численних вибухів, поміж ними навперебій здіймалися й опадали брунатні стовпи землі. Щоб розшукати позицію, я підібрався до найближчих руїн, а потім ціпком подав знак іти за мною.
Село було оточене розбомбленими бараками, за якими поступово збирались частини першого й другого батальйонів. На останньому відрізку шляху нам завдав численних втрат кулемет. З того місця, де я стояв, було видно тоненький шнурочок хмаринок, що здіймалися догори і в яких час від часу, як у сітях, заплутувався хтось із прибульців. Серед інших, ногу прострелило й віце-фельдфебелю Бальґу з моєї роти.
Постать у брунатному вельветі незворушно перетнула обстрілювану ділянку й потисла мені руку. Кіус і Боє, капітан Юнкер і Шапер, Шрадер, Шлеґер, Гайне, Фіндайзен, Гюлеманн і Гоппенрат стояли за зрешеченим свинцем та залізом живоплотом і жваво перемовлялися перед початком наступу. Вже не раз ми спільно переживали день гніву на одному ратному полі, отак і сьогодні сонцю, що стояло вже низько на заході, судилось осяяти кров майже кожного з нас.
Частини першого батальйону зайшли у замковий парк. З другого тільки моя і п'ята рота майже в повному складі прорвалися крізь полум'яну завісу. Ми пробиралися через вирви й румовища будинків до яру на західному краю села. Дорогою я підняв каску й насадив її на голову — дія, до якої я вдавався лише у вкрай складному становищі. На мій подив, село Фаврей лежало геть мертве. За всіма ознаками, залога покинула свій відрізок оборони, бо між руїнами вже витала тривожна напруга, властива в такі моменти для безгосподарних просторів і здатна до межі вигострити зір.
Капітан фон Ває, який самотньо, важко поранений, уже лежав в одній із вирв у селі — про що ми нічого не знали, — розпорядився, щоби п'ята й восьма роти штурмували на передній, шоста — на другій, а сьома — на третій лінії. Оскільки шостої і восьмої взагалі ще не було видно, я, не надто переймаючись ешелонуванням, прийняв рішення атакувати.
Була вже сьома година. Крізь куліси із залишків будинків й обрубків дерев я побачив, як під слабким рушничним
