«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

«Вікторія! Німці воюють і перемагають на всіх фронтах!». Водночас на екрані поставала велика літера «V». Інколи перед кінофільмом додавалися коротенькі сюжети на місцеві теми. Постійною пропагандивною темою був ролик про євреїв і небезпеку плямистого тифу. Виглядав він так: у брамі будинку стоїть п'ять-шість молодих пейсатих євреїв у традиційних чорних капелюхах і про щось жваво розмовляють. Євреї весь час неспокійно погойдуються або ритмічно хитаються, як це роблять при молитві. До брами з вулиці раптом заходить дама — яскрава блондинка у дорогому хутрі. Молоді євреї не звертають на неї жодної уваги і продовжують розмовляти. Блондинка з гримасою відрази змушена їх розштовхати, щоб пройти вглиб кам'яниці до сходів. Коли вона поминула євреїв, збільшеним планом показано, як по її хутрі повзе велика воша. На екрані висвітлюється застереження: «Воші спричиняють плямистий тиф, євреї — рознощики вошей!».

Як уже згадувалося, у 1942 році Львів перетворився на глибокий тил, тут навіть майже скасували затемнення від можливих бомбардувань авіації. Вечорами вулиці освітлювались газовими ліхтарями. Отож, не лише кінотеатри запрацювали, а й комунальні служби міста. На вулиці Шпитальній, наприклад, знову відновила свою роботу міська лазня, яка призначалася для військ гарнізону. Саме біля цієї лазні я востаннє побачив велике скупчення львівських євреїв.

Якось під вечір, проходячи повз лазню, зауважив єврейських в'язнів з Янівського лаґера, яких привели помитися. Охороняли їх кілька німців, сувора з вигляду єврейська поліція і наряд «аскарів» зі сторожовими вівчарками .«Аскари» в чорних шинелях з сірими комірами і сірими манжетами виглядали зловісно екзотично. Розмовляли «аскари» між собою (я спеціально прислухався) російською мовою. Деяких з них, з розкосими очима, можна було прийняти за чистих азіатів. Повторю, окремі єврейські автори полюбляють лаґерних охоронців російського походження переназивати в українських, або вживати нейтральний термін «власовці».

Став я вдивлятися в колону в'язнів з надією впізнати когось Із знайомих. Але марно. Вразило те, що лаґерники скидалися на одне лице. Чомусь усі однакового зросту, більш-менш однакового віку, худющі, аж висохлі, вбрані в дешевеньку чорну робу, достоту схожі на рідних братів. Підсилював враження загальний нестерпно страдницький вираз їхніх облич. Євреї гляділи на нас, випадкових перехожих, великими, зболілими очима приречених на близьку смерть людей. Людей з правдивого мертвого дому, з якого немає вороття.

Загарчали пси, — «аскари» ледь отримували на повідках лютих сторожових вівчарок. Німець подав команду, і під наглядом суворої єврейської поліції колона зникла в лазні.

— Чому вони не пробують утікати? — спитав якийсь перехожий.

— Куди їм втікати і до кого? — впала відповідь. — Адже за переховування євреїв — смертна кара.

— У них кругова порука, якщо втече один — розстріляють двадцятьох, — додав хтось.

63

Сусід з першого поверху (носив незвичне, мабуть, німецького походження, прізвище Ірлі) належав до таємної організації польської Армії Крайової (АК), яку в розмовній мові називали коротко — «ака». До Львова Ірлі прибув перед війною, звідкись із Сілезії, з місцевості, що відійшла до Райху. Незважаючи на інвалідність — під час Шльонського повстання 1921 року позбувся ноги, — Юзеф Ірлі розпочав у Львові активну підпільну діяльність. Він став фахівцем з підробки документів.

Непомітна, скромна дружина його, рідко показувалася на людях, вона хворіла тяжкою формою туберкульозу. Дітей у них не було. Кілька разів Ірлі просив мене віднести якісь записки за різними адресами, аж поки мій батько, довідавшись, не заборонив, підозрюючи (і слушно), що таким чином мене мимоволі втягують в аківську кур'єрську службу. Підпільник-романтик Ірлі виявляв невгамовний прозелітизм і прагнув притягнути якнайбільше прихильників до своєї боротьби. Він залюбки вступав у роз'яснювальні політичні бесіди з сусідами і знайомими, поширював підпільну газетку «Biuletyn Ziemi Czerwieńskiej» і намагався завербувати сусіді в до конспірації. Мешканці — поляки нашої кам'яниці, хоча були щирими патріотами, дотримувалися розважливості і до небезпечної підпільної роботи не квапилися.

Ірлі не любив ані євреїв, ані українців. Він постійно повторював, що євреї діють на шкоду Польщі, а українці є її заклятими ворогами. Коли у квітні 1943 року розійшлася вістка про відкриття масових поховань розстріляних польських полонених офіцерів біля селища Катинь на Смоленщині, Ірлі твердив, що це не інакше, як справа єврейського ума, бо, мовляв, сам добродушний «Іван до такого не додумався б». З цього приводу спалахували гарячі суперечки, бо мій батько та інші сусіди вважали, що москалі здатні на всілякі злочини і в нелюдській жорстокості та звірствах не поступаються німцям, лише вміють ліпше маскуватися. Взагалі тема Катині збурила тодішнє польське суспільство — адже у Львові мешкало чимало близьких родичів розстріляних полонених. Комуністична контрпропаганда з Москви намагалася приписати цей злочин німцям. Російський православний Патріарх навіть урочисто запевняв, позичивши у Сірка очі, що масовий розстріл офіцерів справа рук німців. Проте львів'яни не мали найменшого сумніву, хто тут справжній винуватець. Раптове припинення листування з офіцерами у мирному 1940 році підтверджувало докази, що полонених замордували опричники з НКВД саме тоді. Червоний Хрест регулярно публікував у польськомовних газетах довжелезні списки розстріляних. У тих списках було чимало львів'ян. Німецькі власті зняли навколо катиньських розстрілів величезний пропагандивний галас у пресі і на радіо. У кінотеатрах після закінчення кожного сеансу з екрана звучав заклик: «Pamiętaj о zbrodni w lasku pod Katyniem!». Цей заклик до пам'яті гнітюче впливав на польські серця.

Проте невдовзі і справа Катині, і трагічна загибель в авіакатастрофі польського лідера генерала Сікорського відійшли для галицьких поляків на другий план у зв'язку з подіями на Волині. Склалася парадоксальна ситуація, коли поряд з окупаційними полчищами Німеччини на українській етнічній території стали діяти збройні диверсанти з польської Армії Крайової («Вахляж») і заслані з території Білорусії совєтські партизани. До речі, національний склад совєтських партизанів виглядав так: росіяни — 52,9%, білоруси — 33,9%, інші національності — 7,3%, українці — лише 5,9%. Ситуація українських автохтонів Волині зробилася трагічно-розпачливою. Їхнім життям, їхнім майном одночасно розпоряджалися і жорстока, грабіжницька колоніальна окупаційна німецька влада та диверсійно-розвідувальні групи поляків і росіян, які ніскільки і ніяк не рахувалися з інтересами місцевого населення, а виконували накази або Варшави, або Москви. А що тоді насправді являли собою так звані «радянські народні месники», розповів у 1995 році журнал «Молодая гвардия» у четвертому номері: «Известно, что никакого