«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний
Казали, що німці прагнуть, щоб усі тубільці ходили в «деревняках», проте наперекір німцям заможніші львів'яни — як чоловіки, так і жінки — демонстративно носили високі блискучі шкіряні чоботи, які називали «англіками» (англійськими). На взуттєвій фабриці польське підпілля здійснило диверсію і цех «деревняків» згорів дощенту. Розійшовся поголос, що жандарми роблять по трамваях облави, змушуючи жінок, взутих в «анґліки», віддати чоботи, а взамін дають їм «деревняки». На «Кракідалах» відразу виникла сатирична пісенька на цю тему, в якій фігурували «бомбовці» (так прозивали німецьких жандармів) і «моя тітонька» («цьоця»). Наведу для колориту кілька рядків з цієї пісеньки:
Сахарина — пастилькова, Мука з гіпсом — люксусова. Файдулі, файдулі, фай. А в трамваї страшні крики, Бо знімають з ніг «анґліки». Файдулі, файдулі, фай. Той «бомбовець» ся підсуває Із «анґліків» її роззуває. Файдулі, файдулі, фай. Тепер моя цьоця має «анґліки» Зі спаленої «шуфабрики». Файдулі, файдулі, фай.Павло вловив кон'юнктуру й на жіноче взуття і почав возити з Кракова до Львова модельні туфлі, У Кракові були в продажу жіночі мешти. Додам, що в ті часи роздобути чоловіче взуття було значно легше. На «Кракідалах» завжди можна було придбати військові черевики. Вів Павло комерцію не сам, а зі своїм другом Максимом. Спритний Максим запасся документом, що він навчається на фахових лісничих курсах. Такий же «аусвайс» якимсь чином дістав і Павло. Стали вони удвох їздити потягом за маршрутом Львів — Краків і назад. На залізничних вокзалах пасажирів і їхній багаж перевіряла спеціальна залізнична поліція — «Bahnschuzpolizei». Контингент «баншуців» складався переважно з поляків. Довгий час Павло з Максимом возили невеличкі партії взуття і якось їм вдалося не привернути до себе уваги «баншуців».
Одного разу краківський продавець, з яким вони мали справу, запропонував приятелям більшу партію жіночого модельного взуття. Пропозиція спокушувала: одноразовий зиск передбачався високий. Складність полягала в перевезенні. Великий багаж неможливо було затаїти. Приятелі вирішили ризикнути, придумавши хитромудру витівку. На вокзалі в Кракові, на пропускний пункт першим пішов говіркий Павло. Він ніс чималу валізку, і йому відразу наказали її відчинити. Побачивши новенькі жіночі туфлі «баншуци» загорілися конфіскувати товар. Однак тут же розчаровано зупинилися — всі мешти були на ліву ногу.
— Що ж ти з ними робитимеш? — запитав вражений німецький жандарм, що був на заставі за головного.
— Попробую частину лівих переробити на праві — «aus links nach rechts», — відповів смиренно Павло.
Німець сплюнув, поляки — «баншуци» розреготалися від такої глупої затії. Павло добре поставленим львівським балаком, від якого поляки розтанули, сказав, що може щось і вийде. «Баншуци» вмовили жандарма пропустити симпатичного львівського дивака, Павло тут же затаївся в кутику першого вагона І не показувався до кінця відправлення потяга.
А посадка тривала. Під її кінець до пропускного пункту підійшов Максим зі своєю валізою. Коли «баншуци» її відчинили, виявилось, що вона теж повна жіночих туфлів, але на праву ногу. Жандарм зметикував, що його в такий спосіб ошукали, а «баншуци» розреготалися від витівки львівських батярів. Максима пропустили. На львівському вокзалі, згідно з домовленістю, приятелі помінялися місцями. Першим з правими мештами на контрольний пункт подався Максим. Львівський жандарм здивувався, навіщо йому одні праві туфлі, але той пояснив, що він «arme Student» буде переробляти «aus rechts nach links». Спантеличений жандарм пропустив його, і Максим чимдуж щез з території вокзалу. Коли під кінець перевірки потягу з'явився Павло з валізкою туфель на ліву ногу, — жандарм упав у гнів. Він став ляскати Павла по пиці, а той все монотонно проказував «ich bin arme Student» і покірно, мов Швейк, стояв, не ухиляючись від ляпасів. Зігнавши злість, жандарм розсміявся і наказав «бідному студенту» забиратися негайно геть і більше не попадатися на очі. Так друзям вдалося провернути свою оборудку.
Павло був майстром оповідати житейські історії, що йому траплялися. Одна з них, пов'язана з вбивством євреїв, запам'яталася мені особливо сильно. Одного разу приїхав Павло десь з околиць Брюхович, де мав торговельного партнера на ім'я Іван, сильно опечалений. «Якими звірами бувають люди в наші часи, — розпочав вік свою розповідь. — Учора вранці до мого Івана зайшов поліцист з їхнього ж села. Односельчани мали поліциста за лиху людину. Ще до війни мав він певні кримінальні справи, не гребував злодійством. З приходом німців пхався до української міліції, але його туди не прийняли. Зате німці взяли з охотою його до своєї поліції.
— Бери три лопати і простуй за мною, — наказав Іванові поліцист.
— Взяв я лопати і пішов з ним, — вів далі Іван. — Прийшли на узлісся, коли дивлюся — до дерева прив'язані дві голісінькі жінки. Мали жінки безпорадний, жалюгідний вигляд. Видно, цілу ніч простояли прив'язані, в голоді і холоді. Поліцист пояснив, що це єврейки, які втекли з транспорту до лаґера. Німці перед вагоном роздягли їх, щоб не втікали.
— Я їх впіймав, — похвалився поліцист.
— Жінки жалісно скиглили, наче малі діти. Виглядали на матір і дочку. Поліцист відв'язав їх, вручив по лопаті і наказав копати. Одну лопату дав мені і теж звелів копати яму. Зопалу, розповідав Іван, — я взявся копати, але схаменувся і запитав -навіщо ми копаємо?.,
— Могилу для жидівок, — пояснив поліцист. — Німці наказали мені їх порішити самому.
— Не буду копати, — сказав я і кинув лопату.
Поліцист наставив на мене рушницю.
— Копай! — наказав.
Я перехрестився і сказав:
— Можеш мене застрелити, але для живих людей копати могили не буду. Я бачив, мав він охоту стрілити, але вдома знали, що він мене забрав і, мабуть, тому побоявся.
Старша єврейка знеможено
