Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер

Але, коли я прибув до Москви у вересні 2013 року, влада Путіна слабшала. У Москві відбулися масові акції протесту, а в Україні спалахнула народна революція. Питання підривів житлових будинків ніколи не зникало цілком із порядку денного в Росії, а тепер чутки стали голоснішими. У нових умовах влада не збиралася дозволяти вільно дискутувати на цю тему.

Єльцинська Росія навесні 1999 року була державою, враженою зубожінням і криміналізацією, і ніхто не міг бути впевненим у тому, що призначені на червень 2000 року президентські вибори відбудуться. Рейтинги Єльцина і його новопризначеного прем’єр-міністра та найімовірнішого наступника Володимира Путіна дорівнювали 2 відсоткам[9]. Було майже неможливо уявити, що хтось пов’язаний із Єльциним зможе перемогти на вільних виборах. Дехто навіть побоювався, що Єльцин знайде привід для оголошення надзвичайного стану і вибори не відбудуться.

6 червня 2000 року Ян Блумгрен, московський кореспондент шведської газети Svenska Dagbladet, повідомив, що одне угруповання в Кремлі серйозно обмірковує «терористичні вибухи бомб, в яких можна було б звинуватити чеченців»[10]. У випуску газети «Московская правда» за 22 червня військовий журналіст Олександр Жилін з посиланням на «надійні джерела в Кремлі» написав, що особи, близькі до Дьяченко, планують використати теракти для дискредитації мера Москви Юрія Лужкова, який виявився одним із найсерйозніших політичних опонентів Єльцина. План мав назву «Буря в Москві» й передбачав напади на штаб-квартири ФСБ та МВС, на Раду Федерації, викрадення людей чеченськими повстанцями з метою подальшого викупу і війну між кримінальними бандами. Все це мало створити враження, нібито Лужков втратив контроль над містом[11]. Також у червні Росія почала нарощування військової присутності на кордоні з Чечнею. До регіону було перекинуто чималу кількість артилерії та авіації, а на початку липня — системи залпового вогню, здатні знищувати цілі райони. Продовжувалося поступове збільшення чисельності військ, доки на кордоні не зосередилося близько 7 тисяч чоловік, що в Росії складає одну дивізію[12].

Водночас і в сусідньому Дагестані розгорталися загадкові події. Усі чекали на вторгнення з Чечні бойовиків-ісламістів. Але наприкінці весни російська влада здивувала місцеві правоохоронні органи раптовим відведенням розташованих на кордоні внутрішніх військ, відкривши тим самим шлях можливим нападникам.

7 серпня вторгнення відбулося. Ісламісти — 1200 озброєних чоловіків під проводом чеченського лідера Шаміля Басаєва та арабського екстреміста Хаттаба — увійшли з Чечні до Дагестану, не зустрівши жодного спротиву. Пізніше один високопосадовець із МВС сказав, що якби внутрішні війська не було відведено, цього могло не статися[13]. Ісламісти зайняли територію Ботліхського району, де їм протистояли здебільшого місцеві загони самооборони. 23 серпня озброєні загони залишили Дагестан — знов без жодного опору. Один російський командир розповів кореспондентові журналу «Time», що під час цього відходу він тримав у полі зору Басаєва, але мав наказ не відкривати вогонь. «Ми просто спостерігали, як басаєвська довга колона вантажівок і джипів повертається з Дагестану до Чечні під прикриттям наших власних гелікоптерів, — сказав він. — Ми могли знищити їх прямо на місці, але начальство в Москві хотіло, щоб вони залишилися живими»[14].

Чеченський уряд засудив це вторгнення. Президент Чечні Аслан Масхадов намагався зв’язатися з Єльциним за допомогою «гарячої лінії», встановленої після першої Чеченської війни, але йому ніхто не відповідав. За кілька днів ця лінія взагалі вийшла з ладу[15].

Після відступу повстанців російська армія кілька днів бомбардувала Ботліхський район, а потім розпочала каральну операцію проти Карамахі-Чабанмахі — анклаву, який за рік до того з офіційного дозволу проголосив дотримання шаріату. Російські війська оточили села та завдали ракетно-бомбових ударів, убивши таким чином до тисячі цивільних[16]. Між ботліхськими подіями та операцією в Карамахі-Чабанмахі, розташованими в іншій частині Дагестану, не було очевидного зв’язку.

У відповідь на бомбардування Карамахі-Чабанмахі 4 вересня військо Басаєва знову ввійшло до Дагестану, після чого бої тривали майже три тижні. Підриви житлових будинків сталися в той час, коли ці бої ще продовжувалися. Такий збіг у часі створював враження, що вибухи були помстою за напади російських військових на ісламських бунтівників у Дагестані.

Вторгнення до Дагестану російський уряд витлумачив як ознаку того, що чеченці хочуть захопити весь Північний Кавказ. Однак у серпні тижневик «Версия» опублікував матеріал, який вказував на те, що вторгнення Басаєва в Дагестан було організовано за участю Росії. За даними тижневика, Олександр Волошин, глава президентської адміністрації, зустрічався з Басаєвим 4 липня в містечку Больє-сюр-Мер, між Ніццою та Монако, на віллі міжнародного торговця зброєю Аднана Хашоггі. Ця інформація надійшла нібито від одного джерела у французькій розвідці. А 13 та 14 вересня газета «Московский комсомолец» частково опублікувала розшифровку дружньої бесіди між чоловіком із голосом, схожим на голос Бориса Березовського, радника доньки Єльцина, та Мовладі Удуговим — неофіційним представником радикальної чеченської опозиції, до якої належали Басаєв і Хаттаб. У цій розмові вони нібито обговорювали переказ грошей радикалам[17].

Ці публікації, мабуть, надихнули Віталія Третьякова, редактора найвпливовішого видання Березовського — «Независимой газеты», — запропонувати версію подій, в якій він погоджувався з тим, що Дагестанська операція була організована владою, але водночас захищав Березовського. «Цілком очевидно, — писав Третьяков, — що чеченців у Дагестан заманили... щоб отримати законний привід для... початку активної фази боротьби з терористами, зосередженими в Чечні. Ясно, що це була операція російських спецслужб... до того ж політично санкціонована із самого верху». Що стосується Березовського, чий голос був зафіксований в аудіозапису, коли він явно пропонував заплатити радикалам, то Третьяков припустив, що його могли використати «без його відома російські спецслужби». Більш ніж імовірно, писав Третьяков, «що він діяв узгоджено з ними...»; цю можливість він вважав «набагато реальнішою, ніж теорія, нібито “усе влаштував” Березовський»[18].

Того фатального літа, коли Москва повнилася чутками, я мав приятельську розмову із одним російським політтехнологом, у якого були добрі зв’язки у вищих щаблях російської влади. Він розповів мені, що в Кремлі дедалі більше бояться, що Єльцин втратить владу, містом поширювалися чутки, нібито Москва може стати ареною великої провокації. Проблема, за його словами, полягала в безпеці Єльцина та його родини в разі передання влади. Якщо їм не вдасться домовитися щодо цього, «вони висадять у повітря пів-Москви».

Я відчув тривогу, але не знав, як поставитися до пророцтва свого приятеля. У мене не було ілюзій щодо Єльцина та його оточення, але