У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Про відхід наших сотень на Захід заговорили також по селах. Стрільці приносили вістки, що буцім то селяни тут і там говорили з повстанцями, які йшли на Захід. Чотовий Урал заперечував усі ці поголоски і заборонив говорити про події, незрозумілі для нас. Він наказав приготовлятися до зими і збирати по селах харчі.

В селах жили поляки, або наші лемки, які спольщилися і не признавалися до українців. Майже в кожному селі були сильні самооборони ОРМО, і нам не раз доводилося зводити бої з польською міліцією. Кілька разів нам вдалося наскочити на їх станиці, роззброїти і забрати зброю, амуніцію та мундири і взуття.

В дуже густому молодняку ми знайшли добре місце на табір. Це були суцільні хащі, через які важко було пробиватися. Ми самі мусіли добре дивитися, щоб знайти вхід до табору. Облави переходили часто. Ми вже привикли до них і тихо сиділи в гущавині.

Поляків чорти брали. Вони знали, що ми в лісі, бо часто показувались у селах, а знайти нас не могли. В тих кущах ми відпочили, а найважливіше відживились, бо харчів мали досить. На Маґурі Бортнянській ми замагазинували десять бочок м'яса і багато бараболі.

Про другу половину нашої сотні ми нічого не знали. Всі старі зв'язки розірвалися через зраду дезертирів; нові не так просто було нав'язати, бо ворог вивіз усіх українських селян на "зєм'є одзискане". Ми ходили на старі розконспіровані зв'язкові пункти і здалека пильнували, щоб на них не попав ніхто з наших. Відвідували також деякі польські родини, які по-людськи ставилися до нас і через них старалися нав'язати нові зв'язки. Та минали дні, а на зв'язкові пункти ніхто не приходив. Тоді Урал вислав Смереку і Семена на Рунок. Вони обійшли всі села, але сотенного не знайшли; устійнили лише новий зв'язок з боївками. Нам не лишалося нічого іншого, як чекати.

Щось діялося, ми лише не знали що. Наші розвідки кілька разів знайшли цілком свіжі сліди таборування в лісі, раз клаптик зім'ятого паперу з написом Перемишль і датою з травня, іншим разом кусень часопису з Ярославщини.

При кінці серпня прибився до нас Степовий. Ми дуже втішилися, бо думали, що його вже давно нема в живих.

Того дня я стояв у корчах на стійці. Була чудова погода Я дивився на листочки корчів, що ними легко коливав вітер. Раптом в одному місці кущі захиталися і листочки затремтіли нерівно. Чи може мені так видалось? Та ні, корчі знову захитались. Я помаленьку відбезпечив кріс і прицілився. З-поміж кущів визирнула зелена німецька шапка, а під нею бронзово-загоріле лице. Ворог? Свій? Провокатор? Та голова знову визирнула між корчами і я побачив перед собою Степового.

В таборі він оповів нам свою епопею. Коли ворог несподівано напав на їх групу — провідниця Христя, кур'єр Явір, Залізо, Орлик, Вишня і Степовий, — вони дали змогу Христі і Яворові, які мали при собі важливі документи, втікати, а самі відстрілювались. Все діялося блискавично. Ранені, Орлик і Залізо розірвали себе ґранатами, десь подівся Вишня. Степового огорнув страх, потемніло в очах. Коли йому вернулася притомність, він лежав на землі, живий і здоровий, рушниця біля нього. Довкола нікого.

Відтоді він шукав за нами всюди; сходив гори вздовж і поперек, аж накінець попав на наш слід.

У перші дні вересня 1947 року по новому зв'язку до табору прийшли провідниця Христя і кілька зв'язкових від курінного Рена. Вони принесли нам естафету з наказом іти на Захід. Від Христі ми довідалися, що такі накази дістали сотні Бурлаки, Громенка і Ластівки, а також сотні з Холмщини і Підлясся. Сотні Хріна, Кармелюка, Біра і Мирона відійшли за Сян на Україну, а інші сотні з "трикутника" пішли на Захід.

На збірці чоти відчитано три накази. Вони були датовані чотири місяці назад. Від УГВР, за підписом генерала Т. Чупринки, стояло, що рішенням Головного Проводу УГВР висилаються в рейд сотні із Закерзоння аж за кордон в американську зону Німеччини; від Військового Штабу УПА на Закерзонні про невідкладний відмарш нашої сотні на Захід; від курінного Рена — інструкції і прощальний лист.

В інструкціях було сказано як ми повинні найкраще сповнити нашу місію, щоб довести до відома західнього світу про нашу боротьбу. Курінний звертав увагу на небезпеки, які нас чекають і навчав як нам поводитися в дорозі і тоді, коли нам доведеться скласти зброю. Він говорив, щоб ми добилися в Австрії до Зальцбургу, а в Німеччині до Реґенсбурґу або Мюнхену, та сконтактувалися з видавництвом "Української Трибуни". Нам усе це звучало дуже імпозантно і ми думали, що наша еміґрація являє собою колосальну силу.

Ми довго сиділи мовчки. Мене охопив дивний неспокій і я думаю, що так відчували й інші, — бо хоч який тяжкий був наш шлях на рідних землях, то далека і незнана дорога на чужину викликала тривогу. Не легко буде її перейти і чи перейдуть її всі?

Почалися гарячкові приготування до відмаршу. Розділювано між стрільців літературу, що її залишила провідниця Христя з дорученням доставити на Захід; студійовано мапи і накреслювано маршрути; закопувано речі, яких ми не могли з собою брати; показувано всі наші криївки провідникові боївки Смирному. З нами відходили кілька його стрільців, він сам і ще дехто залишалися, щоб тримати зв'язок для інших груп, які йтимуть зі Сходу.

Всі латали взуття і мундири.

Відбувалися безконечні наради. Стояло питання, чи ми маємо іти цілою чотою чи малими групами, а якщо так, то хто з ким. Мені особисто було байдуже. Я готовий був іти з кожним, аби лише малою групою, а не цілою чотою.

Нарешті скликано збірку і розділено всіх стрільців на групи. Розподіл виглядав так:

Перша група: Політвиховник Бойко, Круча, політвиховник Зенон, підстаршина Калина, кулеметник Верба, стрільці — Крампа, Щур, Чува, Колос, Шабля і троє боївкарів, прізвиськ яких вже не пам'ятаю.

Друга група: Чотовий Урал, кулеметник