В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Звичайно, ми чули в окопах свист куль, іноді до нас із реймських фортів долітали навіть снаряди, проте ці невеличкі воєнні пригоди аж ніяк не дотягали до наших сподівань. Втім, кривава серйозність, що чаїлася за цими позірно випадковими подіями, іноді таки нагадувала нам про себе. Так, 8 січня у фазанярню влучив снаряд і вбив лейтенанта Шмідта, ад'ютанта нашого батальйону. Говорили, до речі, що командир французької артилерії, який керував обстрілом — власник фазанярні.
Артилерія стояла ще відразу за позиціями; навіть на передовій була встановлена польова гармата, сяко-тако прикрита брезентом. В одній розмові, яку мав з «гармашами», я з превеликим здивуванням почув, що свист рушничних куль непокоїть їх значно більше, ніж вибухи снарядів. І так скрізь: небезпеки власної професії видаються нам зрозумілішими й не такими страшними.
Щойно настало 27 січня, опівночі, ми тричі прокричали «Ура!» на честь нашого кайзера й цілим довгим фронтом затягнули «Слава тобі у вінці переможнім[4]». Французи відповіли рушничним вогнем.
В ці дні зі мною трапилася одна вельми неприємна пригода, яка мало не поклала передчасний і безславний край моїй військовій кар'єрі. Наша рота перебувала на лівому фланзі, а мене ще з одним товаришем над ранок, після цілої ночі на посту, послали на варту в улоговину потоку. Через холоднечу я зробив заборонене: накинув на голову ковдру й притулився до дерева, поставивши рушницю біля себе в кущах. Раптом позаду я почув якийсь шерех, кинувся туди — гвинтівки нема! Черговий офіцер підкрався до мене й непомітно забрав її. За кару він самовільно послав мене, озброєного самим лише кайлом, у бік французьких постів, приблизно 100 метрів наперед — божевільна ідея, що мало не коштувала мені життя. Бо заки я відбував цю химерну вахту-покарання, патруль з трьох добровольців прокрався широкими плавнями аж на край потоку й при цьому так необачно шарудів високим очеретом, що французи його тут же помітили й обстріляли. В одного з них, на ім'я Лянґ, влучили, і більше його ніхто не бачив. Оскільки я стояв зовсім близько, мені теж добряче перепало від таких популярних тоді серійних залпів, так що гілки верби, під якою я стояв, так і засвистіли мені повз вуха. Я зціпив зуби й затято не рушав з місця. На світанку мене забрали.
Всі ми щиро зітхнули з полегкістю, почувши, що остаточно покидаємо цю позицію, і відсвяткували прощання з Оренвілем гучною пивною учтою у великій стодолі. 4 лютого 1915 р. нам на зміну прийшов якийсь саксонський полк, і ми помарширували до Базанкуру.
ВІД БАЗАНКУРУ ДО АТТОНШАТЕЛЮ
У Базанкурі, глухому містечку в Шампані, нашу роту розквартирували в школі, яка внаслідок дивовижної любові наших людей до порядку вже невдовзі набула вигляду мирної казарми. Там був черговий підофіцер, що вранці вчасно робив побудку, були днювальні, були щовечірні переклички під наглядом командира капральського відділення. Щоранку роти вирушали на кількагодинну сувору муштру на навколишніх пустищах. Через кілька днів мене вирвали з такого службового розпорядку; полк відкомандирував мене на офіцерські курси у Рекувранс.
Рекувранс виявився віддаленим, захованим серед мальовничих крейдяних пагорбів сільцем, у якому зібралося по кілька молодих людей з кожного полку нашої дивізії, щоб під наставництвом вибраних офіцерів та підофіцерів пройти ґрунтовний вишкіл у військовій справі. Ми, солдати 73-го полку, під цим, і не тільки під цим оглядом, дуже багато завдячуємо лейтенанту Гоппе.
Життя в цій богом забутій місцині складалося з предивної суміші казармової муштри й академічної свободи, яка пояснювалась тим, що переважна частина залоги ще кілька місяців тому населяла авдиторії та інститути німецьких університетів. Удень з вихованців за всіма правилами мистецтва шліфували солдатів, а вечорами вони разом зі своїми наставниками збиралися навколо велетенських, привезених з маркітантської служби в Монкорне бодень, щоб так само ґрунтовно почаркувати. Коли на світанку різні відділення висипалися зі своїх корчем, маленькі крейдяні будиночки набували незвичного вигляду студентської вальпурґієвої ночі[5]. Керівник нашого курсу, капітан, мав, до речі, тверду педагогічну звичку наступного дня братися до служби з подвоєним завзяттям.
Одного разу ми навіть провели на ногах цілих сорок вісім годин безупину, і ось з якої причини. У нас був заведений шанобливий звичай після закінчення пиятики відпроваджувати нашого капітана до самої квартири. І от одного вечора це завдання поклали на одного безбожно п'яного парубка, який страшенно нагадував мені магістра Лаукгарда[6]. Незабаром він повернувся і, сяючи від радості, доповів, що замість до ліжка вклав «старого» до стайні.
Кара не змусила довго на себе чекати. Не встигли ми ще дійти до квартир і полягати спати, як з вахти засурмили тривогу. Лаючись, ми застібнули ремені й кинулися до місця зборів. Там уже стояв старий, у прекепському настрої, і розгортав бурхливу діяльність. Він привітав нас криком: «Пожежна тривога, стражниця горить!»
На очах в отетерілих місцевих з пожежної станції викотили брандспойт, прикрутили шланг і затопили стражницю майстерно випущеними струменями. На кам'яних сходах стояв старий, дедалі більше розпаляючись, він керував навчанням і вигуками зверху підганяв до невпинної діяльності. Час від часу він прискіпувався на якогось солдата чи цивільного, який його особливо дратував, і наказував негайно його вивести. Бідолашного заводили за будинок, аби чим швидше забрати старому з очей. Коли засірів світанок, ми, ледве тримаючись на ногах, все ще завзято помпували. Потім, нарешті, дали відбій, але тільки для того, щоб ми встигли приготуватися до строєвої муштри.
Коли ми прийшли на строєвий пляц, старий був уже там, поголений, свіжий і сповнений сил, аби з особливою ревністю взятися за нашу виучку.
Стосунки між нами були дуже товариські. Тут у мене зав'язалася тісна дружба, якій суджено було пройти випробування на багатьох полях битви, не з одним чудесним молодим чоловіком, як-от Клементом, який поліг при Монші, художником Теббе, який загинув під Камбре, з
