В сталевих грозах - Ернст Юнгер

(3) Починаючи від Воєнного щоденника і до четвертої редакції 1934 року можна прочитати, що під час битви при Камбре[2] Юнґер та його товариші потрапили в окоп, «який був геть набитий військовою амуніцією та мертвими англійцями». Можна припустити, що це формулювання, яке наявне вже у Воєнному щоденнику, відповідало першому враженню. Однак пізніше воно видалося авторові надто грубим і позбавленим пієтету. Починаючи з п'ятої редакції 1935 року, це речення звучить так: «Дно окопу було вкрите мертвими англійцями та військовою амуніцією». Порядок змінено на користь загиблих англійців, грубість вибору слів («геть набитий») пом'якшено. В самій суті справи воно врешті-решт нічого не міняє, хіба що у враженні, яке є менш кошмарним і менш неадекватним. Модифікаціями такого роду — противники вже не «ліквідуються», а «гинуть» чи «знищуються» — Юнґер намагався скоригувати враження етичної байдужості — що можна також оцінювати як втрату автентичності й реалізму жаху.

(4) При переробці редакції 1923/24 рр. Юнґер прагнув надати своєму спершу геть неполітичному воєнному щоденнику політичного характеру. Це був воєнний рік Ваймарської республіки: французи й бельгійці ввійшли в Рурську область; інфляція перетворилася на гіперінфляцію і штовхнула великі частини населення в екстремальну скруту; восени було вчинено спроби трьох путчів («Чорного рейхсверу» біля Кюстріна, гамбурзьких комуністів і мюнхенських націонал-соціалістів). 31 серпня 1923 року Юнґер вийшов з рейхсверу й намагався встановити контакти з рухом «молодих» або «нових» націоналістів, які в сильних національних державах вбачали вирішальні політичні величини й тому хотіли виступити за самовизначення й нове піднесення німецької нації в рамках авторитарної, соціально інтегративної й здатної до захисту держави. У цьому сенсі Юнґер додав В сталевих грозах у редакції 1923/24 рр. три короткі пасажі, які повинні були переконати, що в неймовірних муках і жертвах війни йому відкрилися «ідея вітчизни» та поняття «нації». Між тим це було настільки далеким від дійсності, що Йоганнес Р. Бехер, голова «Спілки пролетарсько-революційних письменників» пророчо зауважив, що націоналізм, який повинні були засвідчувати Сталеві грози (в редакції 1924 року), є тільки «схематичним і наклеєним». При переробці приблизно в 1933 році Юнґер знову закреслив ці пасажі; в редакції 1934 року та пізніших варіантах вони вже відсутні. Якщо Юнґер мав намір у 1923/24 рр. політично припасувати свій воєнний щоденник у сенсі «нового» націоналізму, то в купюрах 1933/34 рр. слід вбачати спробу знову редукувати його політичну складову.

Ще раз до рішучої переробки В сталевих грозах Юнґер вдався від 1958 по весну 1961 рр. При цьому він, з одного боку, керувався наміром ще глибше розробити сутність воєнного досвіду, з іншого — рефлектувати Першу світову війну в світлі подальшого історичного досвіду й водночас з підвищеною готовністю до співчуття й суму, яка проявилася в Юнґера під час «Третього рейху» та Другої світової війни. Вперше в Сталевих грозах цілком виразно йде мова про «сум». Приводом до цього є спогад про одного англійського офіцера, якого Юнґер убив у «великій битві» в березні 1918-го, «молодесенького хлопчика», при вигляді якого перед духовним зором Юнґера мусив зринати також його «первісток», себто його перший син, який загинув у листопаді 1944 року у віці вісімнадцяти з половиною років.

Незважаючи на нову переробку під оглядом історичного зла та людського страждання, В сталевих грозах зберегли характер героїчної книги, у якій «воїн», як любив висловлюватися Юнґер, розповідає про свої героїчні випробування на війні: зображує труднощі, яких він зазнав; підкреслює свою мужність, свої бойові досягнення і свої здібності командира; називає противників, які стали його жертвами; врешті-решт перелічує свої рани й не забуває вказати на те, що одинадцять з чотирнадцяти пострілів, які влучили в нього, були «спрямовані на нього особисто». Цей героїчний тон сьогодні нам чужий, в деяких місцях він шокує нас і часто викликає обурення. Одначе слід розуміти, що ставлення до війни з часу Першої світової війни суттєво змінилося. У попередні часи не задавалися питанням, як уникнути війни, а як вести її до переможного кінця. Велика європейська література — це переважно військово-героїчна епіка. Під її впливом Юнґер, як він зауважив у промові до свого 100-річчя, вступив у війну, і вона була взірцем для його воєнного щоденника 1920 року. Проте під упливом подальшого історичного розвитку змінився, як було показано вище, також погляд Юнґера на війну. Те, що досі видавалося йому героїчним, затінилося сприйняттям деструктивного. Пізнішими переробками Юнґер намагався враховувати цю зміну ставлення — не зраджуючи первинного характеру В сталевих грозах і тих настроїв, які в них маніфестуються. В останній редакції 1978 року, яка пропонується у цьому виданні, В сталевих грозах є документом тривалої полеміки автора з Першою світовою війною — і проблемою її як автентичної, так само й історично рефлектованої зображальності.

Гельмут Кізель

(Переклав Петро Рихло)

У КРЕЙДЯНИХ ОКОПАХ ШАМПАНІ

Потяг зупинився в Базанкурі, невеличкому містечку в Шампані. Ми висадилися. З недовірливим благоговінням вслухалися ми в неквапний такт фронтового маховика, мелодію, яка за довгі роки стане нам звичкою. Десь вдалині, в сірому грудневому небі розплилася біла хмарка шрапнелі. Повіяло диханням бою — і дивне тремтіння пройняло нас. Чи здогадувалися ми, що майже всіх нас — кого раніше, кого пізніше — поглинуть дні, коли той далекий темний клекіт накотиться невпинним грімким ревищем?

Ми залишили авдиторії, шкільні парти, верстати й за короткі тижні військової підготовки злилися в єдине, сповнене захвату тіло. Зрослі в добу надійності та спокою, всі ми відчували тугу за незвичним, за великою небезпекою. І тут нас нестримним шалом підхопила ця війна. У зливі квітів вирушали ми, в п'янкому передчутті троянд і крові. Адже саме війна мала принести нам оту велич, силу, врочистість. Вона здавалася нам мужеським чином, радісною стріляниною на заквітчаних, кров'ю зрошених галявах. «Нема на світі прекраснішої смерті…»[3] Ах, тільки б не залишитись осторонь, тільки би потрапити туди! «В колону шикуйсь!» Розбуялу фантазію вгамував на марші важкий глинистий ґрунт Шампані. Ранець, набої і рушниця тиснули, мов свинець. «Коротший крок! Не відставай!»

Нарешті ми дісталися до села Оренвіль, місця постою 73 стрілецького полку — одного з типових загумінків тієї місцевості: 50 будиночків з цегли чи крейдяних брил довкола оточеного парком маєтку.

Рух на сільській вулиці для звиклого до міського ладу ока являв чуже видовище. Лише зрідка траплялися боязкі, обдерті цивільні; всюди — солдати у зношених, дірявих шинелях, із видубленими негодою, здебільшого зарослими густими бородами лицями, що тинялися спроквола, або ж невеличкими гуртками стояли перед дверима будинків і зустрічали нас, новачків, глузливими вигуками. На одній