В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Після першої ночі, проведеної у велетенській стодолі, нас на подвір'ї замку взявся розподіляти ад'ютант полку, старший лейтенант фон Бріксен. Мене приділили до 9-ї роти.
Нашому першому дню війни не судилося минути, не справивши на нас вирішального враження. Ми сиділи у наданій нам під житло школі й снідали. Раптом поблизу прогучало кілька глухих струсів, а з усіх будинків до сільської брами кинулися солдати. Ми вчинили за їх прикладом, самі до пуття не розуміючи, навіщо. І знову над нами почулося якесь дивне, ніколи досі не чуте шурхотливе лопотіння, що потонуло в оглушливому тріску. Я ще здивувався, що люди навколо скуляться на бігу, ніби від якоїсь страшної загрози. Все це видалося мені ледь сміховинним; приблизно так, коли споглядаєш за людьми, які роблять щось тобі до кінця незбагненне.
Відразу по тому на безлюдній сільській вулиці з'явилися темні групки, несучи у плащ-палатках чи на схрещених руках якісь чорні клунки. З якимось дивовижно гнітким відчуттям несправжності я витріщився на залиту кров'ю постать з химерно переламаною ногою, що вільно теліпалася при тілі. Постать безперестанно харчала «На поміч!», так ніби нагла смерть насідала їй на горлянку; її занесли в будинок, над входом до якого звисав прапор Червоного Хреста.
Що ж це було? Війна випустила свої пазурі й скинула привітну маску. Це було так загадково, так знеособлено. Так що навіть якось і не думалося про ворога, цю таємничу, підступну істоту десь там вдалині. Ця подія, що не вкладалася в жоден дотеперішній досвід, справила таке сильне враження, що збагнути пов'язаності коштувало неабияких зусиль. То була якась моторошна з'ява серед ясного дня.
Зверху на порталі замку вибухнув снаряд, зажбуривши у вхід хмару каміння й уламків, саме коли перелякані першими пострілами постояльці сипонули з брами. Цей снаряд забив 13 жертв, серед них і капельмейстера Ґебгарда, досить відому мені ще з ганноверських концертів на променаді особу. Прив'язаний кінь зачув небезпеку раніш за людей, за кілька секунд перед вибухом він вирвався і чвалом помчав, неушкоджений, у двір замку.
Хоч обстріл будь-якої миті міг поновитися, якесь відчуття настирливої цікавості потягло мене до місця нещастя. Там, куди влучив снаряд, теліпалася табличка, на якій рукою якогось жартуна було виведено «Мертвий двір». Очевидно, замок уже зажив слави небезпечного місця. Вулиця була зачерлена великими калюжами крові; навколо валялися продірявлені каски й порване реміння. Масивні залізні двері порталу були розшматовані й зрешечені осколками, кам'яний стовпчик забризканий кров'ю. Я відчув, як мої очі притягає туди, мов магнітом; водночас у мені відбувались якісь глибинні зміни.
У розмові з товаришами я помітив, що цей випадок не в одного вже вельми пригасив воєнний запал. Те, що він і на мене сильно подіяв, я зауважив з численних слухових ілюзій, які торохтіння кожного воза, що трусився мимо, перетворювали для мене на фатальне лопотіння лиховісного снаряда.
Воно, до речі, супроводило нас усю війну, оце скулювання при кожному раптовому й несподіваному звуку. Чи то гримів, проносячись, потяг, чи падала на підлогу книжка, чи лунав нічний крик — завжди серце на мить завмирало з відчуттям великої й невідомої небезпеки. То був знак, що чотири роки ми простояли в густому затінку смерті. Так глибоко подіяв цей випадок у тім темнім краю, що лежить поза свідомістю, що при кожному порушенні звичного стану речей смерть грізним воротарем вискакувала з брами, як у тих годинниках, де вона щогодини з'являється над циферблатом з клепсидрою і косою в руках.
Увечері того-таки дня настала довгоочікувана мить, коли ми, з важенним спорядженням, вирушили на бойову позицію. Крізь руїни села Бетрикур, що примарно стриміли в химерному напівмороці, шлях привів нас до самотньої, захованої в ялицевих хащах лісничівки, так званої «фазанярні», де розташували полковий резерв, до якого до цієї ночі належала й 9-та рота. Нею командував лейтенант Брамс.
Нас зустріли, розділили на відділення, і вже незабаром ми опинилися в колі бородатих, обліплених закоржавілою глиною братчиків, які привітали нас з насмішкуватою приязністю. Нас питали, що там чувати в Ганновері, і чи, бува, не скінчиться вже скоро війна. А тоді розмова, до якої ми жадібно прислухалися, в однотонній лаконічності закрутилася навколо шанців, польової кухні, відрізків окопів, артилерійських обстрілів та інших справ позиційної війни.
За якийсь час за дверима нашого хижкоподібного пристановища почулася команда: «На вихід!» Ми стали до наших відділень і на наказ: «Заряджай, на запобіжник став!» — з потаємною хіттю вклали до магазину обойму бойових патронів.
А тоді всі мовчки, потилиця в потилицю, наосліп рушили нічним, помереженим темними перелісками тереном. Час від часу лунав самотній постріл, або з сичанням спалахувала ракета, щоб по короткому, примарному освітленні залишити по собі ще непрогляднішу пітьму. Монотонне бряжчання рушниць і саперних лопаток, перебите застережним вигуком: «Обережно, дріт!»
А тоді зненацька брязкіт падіння і лайка: «Прокляття, не лови ґав, не бачиш — вирва!» Втручається якийсь капрал: «Тихо, хай вам грець. Ви що, думаєте, у франци лайно у вухах?» Всі піддали кроку. Непевність ночі, миготіння трасуючих куль і неквапні спалахи рушничного вогню викликають збудження, якесь дивовижно бадьорке. Іноді пронизливо тонко продзижчить коло вуха наосліп випущена куля, щоб згинути безслідно десь вдалині. Як часто після цього першого разу я крокував у напівмеланхолійному-напівзбудженому стані через вимерлі краєвиди на передову!
Нарешті ми канули в одну з траншей, що білим гаддям звивалися крізь ніч до позиції. Там я опинився, самотній і змерзлий, між двома поперечинами, напружено вдивляючись у ряд ялиць, наскладаних перед окопом, в яких моя уява вимальовувала всілякі постаті з тіней, в той час як крізь гілля вряди-годи заливчасто ляскотіли й рикошетили заблуклі кулі. Єдиним урізноманітненням у цей майже нескінченний час стало те, що по мене зайшов один старший товариш, і ми довго дибали довгим, вузьким переходом до висунутого далеко вперед окопного форпосту, де знову-таки зайнялися розгляданням місцевості. Цілих дві години я, попри виснаження, марно силкувався заснути в цій голій крейдяній ямі. Коли засірів світанок, я був такий самий блідий і вимазаний глиною, як усі решта. Мені здалося, це кротяче життя триває вже місяці.
Позиція полку розгорталася крейдяними просторами Шампані навпроти села Ле Ґода. Справа вона прилягала до ліска, понівеченого артилерійським обстрілом, а тоді зиґзаґами перебігала через велетенські поля цукрового буряка, з яких пістрявіли червоні штани загиблих під час
