Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

на морську службу, я вирушив мандрувати по світу, щоб пройти слідами Миклухо-Маклая. Заради цього попросився і в Індонезію. Але тоді, ще не заспокоївшись після зустрічі з вараном, я не зрозумів, що Сламат Маклай і є наш Миклухо-Маклай. Байдуже глянувши на талісман Анді, я тільки знизав плечима: ото вже справді, мабуть, нема не-марновірного індонезійця. В крамницях Джакарти отакі фігурки-талісмани, яким буцімто властиві всілякі магічні дійства, користуються особливим попитом. І зображують вони зовсім не божества, навіть не якихось там святих. Майстри вирізують із сандалового дерева просто легендарних героїв, які уславилися хто чим зміг. І, як я помітив, у чудодійність таких фігурок багато індонезійців вірить, мабуть, не менше, ніж у бога.

Ми повернулися до літака і під глузливі зауваження старшого лейтенанта Рахмаді, другого пілота, заходилися складати плани, як краще виманити з гущавини зниклого варана. Анді пропонував піти на полювання, забити оленя і в зручному для нас місці підвісити його тушу на дереві. Ящерів тоді збереться ціла зграя. І всі спинатимуться до оленя. Кадри вийдуть чудові.

Капітан Сувондо мовчки усміхався. Уся ця витівка з варанами йому, певно, видалася марною забавою. Потім він сказав, начебто підсумовуючи:

— Так, хлопці, план геніальний, але ж час обідати.

Хоч спека й була нестерпною, та на апетит ніхто не поскаржився. Усі знали, що Анді захопив з Джакарти відровий термос смачного холодного пива.

Розташувалися в затінку крила «дакоти», розіславши на піску брезент. Напівлежачи, запивали пивом сушені креветки і солоні рисові коржі. Про варанів на якийсь час забули.

Я дивився на сліпучо-білі хмари, що пропливали по зеленаво-синьому небесному шовку, і почувався найщасливішою людиною на світі. Хай я більше не побачу варанів, зате наді мною небо острова Комодо… Комодо, Комодо, дзвінке слово — Комодо!

Потім мені раптом згадалося, що в талісмані Анді округла борідка. Всі інші індонезійські фігурки-талісмани, які мені доводилося бачити, переважно безбороді, а якщо й з борідкою, то здебільшого клиноподібною, видовженою. Маклай… Та це ж Миклухо-Маклай!

— Анді, покажіть свій талісман! — Від несподіваного хвилювання я навіть підхопився.

Усі обернулися, дивлячись на мене. Квапливо подавши фігурку, Анді здивовано уп'явся в мене очима.

Ні, на Миклухо-Маклая вона не схожа. А борода в нього була така, округла.

— Ви сказали Сламат Маклай?

— Атож, Сламат Маклай…

— А хто він? Анді розвів руками.

— Був такий чоловік. Щедрий, мабуть, коли Маклай. Мовою західнояванських сунданців це означає «чоловік, який годує», вашою мовою точніше перекласти — «хлібосольний». Сламат Маклай — Добрий Хлібосол.

Подумки я засміявся, але сказати правду не поспішав. Хотілося почути, що Анді далі казатиме.

— Він був сунданець?

— Одні кажуть сунданець, інші — балієць. Усяке про нього розповідають. Самі знаєте, як люди, у кожного все по-своєму…

— Як то?

— А так! Це ж не я або хто там, з мене талісмана не зроблять. Ну, сунданці хочуть, щоб він був сунданець, а балійці своє доводять. Кажуть, слово «макан» — «поїсти», від якого почасти утворилося «маклай», у них також є. Але «чоловік» по-балійському, як у малайців, «лелакі», а сунданець скаже «лелай».

— Ну то й що?

— А те, що в сунданця виходить точно «мак-лай». Два основні корені утворюють одне складне слово.

— Виходить, сунданці мають рацію?

— У них така граматика. Балійці для складних слів беруть початкові склади або склад і літеру, а сунданці — корені. Все одно виходить однаково.

— То хто ж він, балієць чи сунданець?

Анді махнув рукою.

— Людям робити нічого! Він дав Індонезії ім'я, всій країні, а не якомусь там острову.

— Он як!

— Еге, коли повернемося на Яву, я вам покажу. Слово «Індонезія» він придумав у звичайній дерев'яній альтанці, вона й досі стоїть у богорському ботанічному саду. В Джакарті тільки одна вулиця Сламат Маклай-рая, а в Богорі — альтанка, алея, яку він сам посадив… Там є що подивитися…

Анді знову грішив проти істини. Ім'я Індонезії Маклай не придумував, та й навряд чи ставив перед собою таке завдання. Але виникло воно все ж таки з його участю.

* * *

Уся історія Колумба, Магеллана й багатьох інших мореплавців середньовіччя пов'язана з пошуками шляхів у легендарну Індію — казково багату південну країну, про яку розповідали дива дивні. Але де вона знаходиться, ніхто не знав, тому відкриті заморські країни, чимось схожі на заповітну мрію, називали Індіями: Вест-Індія, Ост-Індія, Острівна Індія… Потім на загальній карті Острівної Індії, куди географічно входила майже вся острівна Південно-Східна Азія, в тому числі Філіппіни, Британське Борнео, португальський Тімор і вся Нова Гвінея з прилеглими до неї островами, з'явилася ще Нідерландська Індія, що увібрала в себе близько десяти тисяч островів Малайського архіпелагу, Молуккі та західну частину Нової Гвінеї (Західний Іріан, або тепер — Іріан Джая), тобто державну територію нинішньої Індонезії.

За три з половиною століття голландського панування Нідерландська Індія знала багато народно-визвольних воєн. Спалахнувши на одному острові, повстання, як правило, поширювалися на інші острови. І відбувалися вони скрізь під одним прапором — знаменом уярмленої нації. Закликаючи народ до боротьби з чужоземними загарбниками, вожді повстань кликали боротися за єдність своєї країни, якою вона була в XIII–XV століттях, — об'єднаною в могутню імперію Маджапахіт[2]. Очевидно, ще тоді на тутешніх островах почався процес формування великої нації з єдиною державною мовою, управлінням, багато в чому спільною культурою і т. ін.

Гуртувати тубільне населення країни в єдину націю й далі —таку першочергову мету ставили перед собою патріоти. Голландські колонізатори проте добре розуміли, що це неминуче призведе до об'єднання всіх народно-визвольних сил, супроти яких їм не вистояти. Тому, щоб не допустити національного відродження на підкорених островах, вони поділили всю країну на 282 «автономні» султанати і 16 колоній, кожна з яких