Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

чи не вдасться таки зловити того дворушника на гарячому, хоч якось його заскочити й розчавити. Він перебрав усі засоби. Спокушав довірою, дружністю, ласкою та обережністю, але його потужна воля безсило розбивалась на кожній ґрані цього майстерно відшліфованого, бли­скучого й холодного каменя: діамант можна розтрощити чи викинути, а от дірки в ньому не проточиш. Зрештою в закатованого люттю не витримали нерви, і Карно розповів про сцену, в якій драматично розкрилось імператорове безсилля перед своїм мучителем: «Герцоґу Отрантський, ви зраджуєте мене, я маю про те докази, — гукнув одного разу на міністерській раді Наполеон Нетремному, вхопившись за ніж зі слонової кості, що лежав на столі. — Та візьміть цього ножа і вдарте мені в груди, це буде чесніше від того, що ви коїте. Мені нічого не варто розстріляти вас, і ввесь світ схвалив би цей учинок. Може, спитаєте, чому я цього не роблю, — бо зневажаю вас, ви для мене й ламаного шеляга не варті». Вже видно, що імператорова недовіра стала гнівом, а змордованість — ненавистю. Тому, на кого так гримають, нічого не попустять, і Фуше чудово це усвідомлює. Але він правильно обчислив жалюгідні володарчі можливості імператора. «Через чотири тижні цьому навіженому буде вже кінець», — прозірливо і зневажливо каже він своїм друзям. Тому зараз у Фуше і в гадці нема накладати з суперником: після вирішальної битви хтось мусить забратися з дороги — Наполеон або він. Фуше знає, Наполеон уже казав, що перший вісник про перемогу на бойовиську принесе в Париж і його відставку, а може, й наказ про арешт. Годинник немов одним рухом відскочив на двадцять років назад, у 1793 рік, коли теж наймогутніший чоловік тієї доби — Робесп’єр — не менш твердо вирік, що за два тижні має впасти чиясь голова: його або Фуше. Та герцоґ Отрантський набрався відтоді сили й поваги. Й, мудро нагадавши приятелеві, що застерігав його від Наполеонового гніву, про тодішню погрозу, додав сміючись: «Але ж упала його!»

18 червня зненацька загримотіли гармати коло Палацу інвалідів. Міський люд аж сахнувся з захвату. Вже п’ятнадцять років знали вони цей чавунний поклик. Здобуто перемогу, битва скінчилася успіхом, «Монітор» повідомив про цілковиту поразку Блюхера й Велінґтона. Недільними переповненими бульварами струменіли збуджені юрмиська, настрої суспільства, ще кілька днів тому непевні, раптом перекинулись у відданість і схиляння перед імператором. Лише найкращий барометр — рента — впав на чотири по­значки, бо кожна Наполеонова перемога означала, що війна триватиме й далі. Мабуть, тільки один чоловік здригнувсь аж до комля, зачувши чавунний лускіт, — Фуше. За перемогу деспота він міг поквитатись головою. Та що за трагічна іронія долі: саме тоді, коли в Парижі салютували французькі гармати, під Ватерлоо англійські гармати давно вже дощенту розбили полки інфантерії і ґвардії, а тоді, коли столиця бездогадно прибралась у святкові вогні, коні прусської кавалерії розганяли жалюгідні рештки розбитої армії.

Ще й другого дня в Парижі ні про що не здогадувались. Аж двадцятого червня просочилися страхітливі вістки. Блідими й тремтячими вустами тривожну чутку несли все далі й далі. В будинках, на вулиці, на біржі, в казармах — повсюди шептали й гомоніли про катастрофу, хоч газети мовчали, немов їм заціпило. Всяк говорив, бурмотів, бурчав, скарживсь і сподівавсь у зненацька наполоханій столиці.

Діяв тільки Фуше. Тільки-но до нього (звичайно ж раніше від усіх) дійшла чутка про Ватерлоо, він уже вважав Наполеона за обтяжливий труп, який чимшвидше треба прибрати з дороги. Й миттю дістає лопату, щоб рити могилу. Не зволікаючи, пише до герцоґа Велінґтона, щоб заздалегідь дійти порозуміння з переможцем, а водночас, маючи незрівнянну психологічну прозірливість, застерігає депутатів, що Наполеон насамперед спробує розігнати їх усіх по домівках: «Він повернеться лютіший, ніж будь-коли, й відразу вимагатиме диктатури». Отже, мерщій йому палиці в колеса! Ввечері вже й засідання парламенту зіграно, міністерську раду обернено проти імператора — з Наполеонових рук вибито останній шанс ухопитися за владу, та ще й тоді, коли він і ногою не ступив у Париж. На той час Наполеон Бонапарт — уже не володар, ним (нарешті, нарешті, аж нарешті) став Жозеф Фуше.

Перед самісіньким світанком, мов у саван, загорнувшись у чорний плащ ночі, крізь міську браму проїхала поганенька карета (його власну разом зі скарбницею, шпагою й паперами відібрав Блюхер) і покотилась до Єлісейського палацу. Той, що шість днів тому у військовому наказі патетично писав: «Для кожного мужнього француза настала мить перемоги або смерті», — все ж не переміг і не загинув, хоча під Ватерлоо й Ліньї за нього знову полягло шістдесят тисяч чоловік. Тепер він притьмом, як свого часу з Єгипту, з Росії, повертається додому, аби рятувати владу. Він навмисне затягнув подорож, аби приїхати потай, закрившись пітьмою. Замість одразу податись у Тюїльрі, до представників французького народу в свій імператорський палац, прихищає розбиті нерви в малому й віддаленому Єлісейському палаці.

З карети вийшов утомлений і знесилений чоловік, бурмочучи непевні і незв’язні слова, шукаючи непоправному запізнілих виправдань і пояснень. Він трохи оговтався в гарячій ванні, аж потім скликає Раду. Невпокійно, вагаючись поміж гнівом і жалем, зовні начебто шанобливі, слухали радники плутаних гарячкових казань Побитого, що вже заново марив сотнями тисяч піднятого люду, відбором найкращих коней; порахував для них (хоча вони знали докладно: з вичавленої країни вже й сотні чоловік не збереш), що за два тижні він знову зможе виставити проти союзників двісті тисяч люду. Міністри, а між ними й Фуше, стояли, похнюпивши голови. Знали, що ця гарячкова мова — лише передсмертні корчі надмірного владолюбства, яке знай не хотіло вмирати в цьому гіганті. Як і передбачив Фуше, Наполеон почав вимагати диктатури, об’єднання всієї вій­ськової й політичної влади в одних, у його руках і, мабуть, вимагав тільки на те, щоб міністри на вимогу не пристали, а він згодом, колись пізніше, на них би переклав провину перед історією, мовляв, утрачено останній шанс перемогти (сучасність знає аналоги отаких підмін!).

Та всі міністри висловлювались обережно, ніяковіючи й боячись твердим словом уразити цього страдника з його божевільною маячнею. Тільки Фуше не мав чого казати. Він мовчав, бо давно все залагодив і вжив усіх заходів, аби перешкодити цьому останньому Наполеоновому пориванню до