Королева пустелі - Джорджіна Говелл
Вільямс разом з іншими солдатами поховав Діка на тому пагорбі. А тоді прочитав біля його могили молитву «Отче наш» і попрощався. Пізніше корабельний майстер витесав хреста, щоб позначити могилу, а священик з Манстера відспівав померлого. Дік Доті-Вайлі був найстаршим за званням офіцером з роти добровольців, який одержав Хрест Вікторії — найвищий військовий орден за відвагу під час Галліпольської операції. Його могила лишається там і досі, оточена лавандовими кущами та двома кипарисами; це єдине кладовище у Галліполі, яке складається лише з однієї могили. Як написав сер Ян Гамільтон: «Ніколи ще не виймав шаблі хоробріший солдат. Він не відчував ненависті до ворога. Серце його було сповнене ніжності й печалі... Він був незламним героєм. А оскільки хотів би померти саме так, то так воно й сталося».
Після смерті Доті-Вайлі залишилося багато запитань. Чому він не взяв свого револьвера? Невже настільки сильно не хотів наступати на своїх турецьких товаришів, що був готовий радше померти, ніж захищатися? Чи не було це формою самогубства радити жінці, яку він кохав, «іти до кінця своєю дорогою...і що не варто підганяти час»?
Можливо, він думав, що коли виживе під час Галліпольської операції, далі його життя стане негожим. Ґертруда поставила перед Діком палкий ультиматум: «Передусім світом вимагайте мене... Або так, або ніяк. Я не можу жити без Вас».
Джудит дійшла до переломного етапу. Можливо, Дікові було так само байдуже, житиме він чи помре, і він так само нічого не збирався робити для свого захисту, як і Ґертруда, коли вирушила до Хаїля. Як сказав Гамільтон, «серце його було сповнене ніжності й печалі», він би радше пішов на вірну смерть, аніж скривдив котрусь зі двох жінок, яких так сильно кохав.
Коли Джудит дізналася про смерть чоловіка, вона написала у своєму щоденнику: «Шок був просто убивчим. Мені здавалося, що моє серце розлетілося на мільйони дрібних уламків... що ж, напевно, доведеться ці уламки збирати... тепер я самотня вдова».
Ґертруда дізналася про смерть коханого в іще гіршій формі. Вона продовжувала йому писати, адже ніхто не повідомив їй, що сталося: зрештою, Ґертруда не була для нього ні другом, ні ріднею. Вона була на званому обіді зі своїми друзями у Лондоні, коли один з гостей, не маючи жодних підозр про їхні стосунки, висловив свій жаль щодо загибелі Діка Доті-Вайлі. Вони продовжили говорити про його відвагу, тимчасом як Ґертруда сиділа приголомшена і зблідла і вся кімната пливла у неї перед очима. Вона тихесенько підвелася з-за столу і, перепросивши, пішла з кімнати. Не усвідомлюючи, що робить, Ґертруда вирушила до Гемпстеду, до сестри Ельзи, яка тепер уже була леді Ричмонд. Коли Ельза відчинила двері й побачила перед собою пригнічену Ґертруду, вона вирішила, що вбили їхнього брата Моріса, і розридалася від горя.
«Ні, — сказала Ґертруда нетерпляче. — Ні, не Моріс». Вона прилягла на софу, і Ельза протягом декількох хвилин гладила сестрине чоло. А тоді Ґертруда відвернулась.
Під кінець 1915 року солдати бачили відвідувача на могилі Діка Доті-Вайлі. Не було жодних сумнівів, що то була жінка з захованим під вуаллю обличчям. Однак яка саме то була жінка — ніхто так і не зрозумів. За словами Л. А. Карліона:
«Сімнадцятого листопада 1915 року на узбережжя берега „V”, яке стало головною французькою базою, висадилася жінка. Вона була єдиною жінкою, яка ступала на ту землю під час Галліпольської операції. Позаду неї лишилася річка Клайд, яку в той час уже використовували як пристань, жінка пройшла через замок... минула лінію зруйнованих стін та викопаних погребів, які колись були поселенням Сед-ель-Бахр, майнула повз дерева інжиру та гранату, які пережили обстріли, і почала підніматися на пагорб № 141. Опинившись на вершині, вона зупинилася біля самотньої могили, загородженої колючим дротом, повісила на дерев’яний хрест вінок і пішла... Ми не знаємо, у що вона була вдягнена... ми навіть не можемо точно сказати, хто то був. Найімовірніше, то була Ліліан Доті-Вайлі, яка в той час працювала в стаціонарному відділенні французької лікарні. А може, то була письменниця й дослідниця Ґертруда Белл. Єдине, що нам відомо, це те, що відвідувана могила належить підполковнику Чарльзу „Дікові” Доті-Вайлі, кавалеру Хреста Вікторії».
Історія Майкла Гіккі проливає дещо інше світло на ті події:
«Могила цього героя оповита таємницею; наприкінці 1915 року від транспортного судна до берега причалив човен із жінкою. Вона зійшла на сушу й понесла до могили вінок. Жінка зовсім ні з ким не говорила, однак була помічена десятками солдатів з британських та французьких військ. Після цього вона повернулася до човна й відчалила. Імовірніше за все, то була місіс Доті-Вайлі, яка на той час працювала на французьку організацію Червоного Хреста на острові Тенедос. Вона мала вплив на деяких представників влади, і тому мала можливість дістатися на Галліполі. Однак існує велика вірогідність, що то приходила давня подруга героя — Ґертруда Белл, яка теж працювала неподалік тієї місцевості. Відомо лише те, що в 1919 році до Дікової могили знову приходила відвідувачка, і то, безперечно, була Ґертруда Белл».
У ще деяких джерелах зазначається, що під час візиту таємничої жінки з обох сторін не пролунало жодного пострілу.
Де була Джудит 17 листопада 1915 року? Зважаючи на записи в її щоденниках з грудня 1914 року по вересень 1915 року, можна простежити, що до травня вона працювала завідувачкою англо-ефіопського госпіталю Червоного Хреста, який був розташований у Фревані, за сотню кілометрів південніше міста Кале; а потім до вересня у Сен-Валері-сюр-Сомм. Її щоденники розповідають про труднощі, які виникали з добровольчим персоналом, і про серйозні недоліки французької військово-медичної служби. У квітні 1916 року вона обійняла посаду старшої медсестри, завідувачки лікарні біля бухти Мудрас, що в західній частині острова Лемнос.
Доті-Вайлі вбили 26 квітня 1915 року. Можливо, мати Джудит виконала його прохання і за декілька днів після сумної звістки приїхала до
