Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча - Стефан Цвейг

Коли ж одурені поліціянти доповіли міністрові, що Фуше від них вихопивсь, Бурієн одразу цупкіше взявся за віжки: тепер зачеплено його авторитет, він не дозволить отак жартувати з собою. Притьмом наказав оточити зусібіч будинок на вулиці Серутті й наглядати за ворітьми, численний озброєний загін ступив на поріг, щоб ухопити втікача. Та Фуше утнув з ними ще й другий жарт, одну з тих чудових і незвичайних витівок, що майже завжди вдавалися йому лиш у найскрутніших, найнапруженіших ситуаціях. Саме небезпечної миті, як ми не раз уже бачили, поривав його потяг до кпин і нестримного забивання паморок. Спритний містифікатор люб’язно зустрічає службовців, що мали його брати, одним оком зазирає в наказ про арешт. Так, усе гаразд. Зрозуміло, в нього й думки нема противитись наказові його величності короля. Пани можуть сісти отут у салоні, він лише залагодить кілька дрібниць, а потім одразу й піде з ними. Отак най­гречніше запевнивши їх, Фуше ступив до сусідньої кімнати. А ті шанобливо чекали — зрештою, все-таки не можна сенатора, колишнього міністра й двірського достойника цупко хапати за комір чи брати в наручники, немов кишенькового злодія. Якийсь час вони шанобливо чекають і чекають доти, аж поки той час видався їм підозріло довгим. Тоді — бо сенатор усе не повертався — вони заходять до сусідньої кімнати й бачать (справдешня комедійна сцена серед політичних заворушень), що Фуше вже здимів. П’ятдесятишестирічний чоловік точнісінько, як у тоді ще не винайденому кіно, приставив у садку до стіни драбину і, поки поліціянти поважно чекали його в салоні, з дивовижною, як на свій вік, спритністю, просто спустився в сусідній садок королеви Гортензії, а звідти вже перебравсь у безпечне місце. Ввечері ввесь Париж реготав над удатною витівкою. Звісно, такий жарт довго тривати не міг, герцоґ Отрантський надто знаний у місті, щоб ховатися. Та Фуше знов усе точно обчислив, збіжить лише кілька годин, і король та його наближені вже самі перейматимуться тим, аби їх не схопила прудка Наполеонова кіннота. В Тюїльрі притьмом спакували валізи, і своїм страшним наказом про арешт Людовік XVIII досяг тільки того, що надав Фуше прилюдного доказу його вірності (якої не було й сліду) імператорові, вірності, в яку Наполеон, щоправда, не повірив. Та зачувши про вдалу витівку цього політичного скомороха, все ж усміхнувся і сказав: «Il est décidément plus malin qu’eux tous» — «A він таки найбільший проноза серед них!»

19 березня 1815 року опівночі дванадцять карет заїхало на тьмяний і безлюдний просторий майдан Тюїльрійського палацу. Відчинилися невидні бічні двері, і вийшов служник зі смолоскипом у піднятій руці, а за ним, обіруч спираючись на відданих дворян, сапаючи, струджено вичовгав гладкий ядушний чоловік — Людовік XVIII. Побачивши зможеного хворобою короля, що, ледь повернувшись додому після п’ятнадцяти років вигнання, серед ночі й мороку змушений знов утікати з рідної країни, кожен присутній пройнявся живим жалем. Більшість стала навколішки, коли цього, прибитого власною трагедією старого чоловіка, що від хвороби не мав уже ніякої величності, садовили в карету. Потім рушили коні, далі решта карет, на лункому бруку ще кілька хвилин цокотіла кавалькада супровідної ґвардії. На величезному майдані знову залягли тиша й морок, аж поки благословилося на світ уранці 20 березня, першого зі Ста днів імператора Наполеона, що з Ельби повернувся додому.

Спершу підповзала цікавість. Тремтячими, пожадли­вими ніздрями обнюхували палац: чи вже втекла від імператора зацькована королівська дичина? Злякано чи зраділо, залежно від вдачі і поглядів, крамарі, нероби й погуляльники пошепки переповідали один одному новини. О десятій годині вже густими масами дотискався люд. А в юрбі завжди стаєш сміливішим, ось уже хтось наважився на перший виразний гук: «Хай живе імператор!» і «Геть короля!» Потім раптом ускочила кіннота — офіцери, що за короля сиділи на половинній платні. З поверненням імператора вони знову зачули війну, роботу для себе, повну платню, ордени Почесного леґіону й нові звання; на чолі з Ексельманом, шаліючи з радощів, вони безперешкодно заволоділи Тюїльрі (поки так мирно і безкровно відбувався перехід з рук до рук, рента на біржі підскочила вгору відразу на кілька позначок). Без жодного пострілу трибарвна корогва опівдні знову замайоріла над прадавнім королівським замком.

І вже заявилися сотні нахлібників, «вірні» імператор­ського двору: придворні дами, служники й розпорядники, кухонні маршалки, старі державні радники й церемоніймейстери — всі, кому за білої лілеї не давали служити й заробляти, вся нова аристократія, піднесена волею Наполеона з руїн революції до двору. Всі — генерали, офіцери й дами — вкрай пишно зодягнені, знову заблищали діаманти, шаблі й ордени. Повідкривали кімнати й приготували їх для нового володаря, притьмом обдираючи королівські емблеми. Замість лілей на фотельному шовку знову замигтіли Наполеонові бджоли. Кожен аж трусився, аби тільки вчасно опинитись на місці, щоб одразу помітили його «відданість». Тим часом упав вечір. Ніби для балу чи великого прийняття ліврейні слуги позапалювали всі канделябри і свічки; аж від Тріумфальної арки було видно, як світилися вікна вже знов імператорського палацу, приваблюючи величезні юрми цікавих у Тюїльрійський садок.

Нарешті о дев’ятій годині вечора вчвал заскочила карета, яку праворуч, ліворуч, спереду і ззаду чи то охороняли, чи то супроводили вершники всіх ранґів і звань, натхненно вимахуючи шаблями (скоро, ой скоро, зітнуться вони з арміями Європи!). Від спертого натовпу зірвався, немов вибух, вітальний гук: «Хай живе імператор!», відлунюючи в широких чотирикутниках освітлених вікон. У єдинім шале­нім пориві, наче повінь, шугнула збуджена юрба до карети, і солдати шабельними шпичаками мусили боронити імператора від тих небезпечних стисків захвату. Потім його підхопили й серед уже погамованого шалу сходами святобливо занесли до прадавнього палацу свій священний трофей — великого бога війни. На плечах своїх солдатів, заплющивши очі від надміру щастя, з дивною, майже сомнамбулічною усмішкою на вустах — саме отаким, всього двадцять днів тому вигнанцем покинувши Ельбу, він знову сів на імператорський трон Франції. Це останній тріумф Наполеона Бонапарта. Востаннє зазнав він неймовірного піднесення, чарівного